Як виникли Карпати. Легенда

Колись на нашій землі була величезна рівнина, кінця краю якій не було видно.

Рівнина зеленіла шовковими травами, вічнозеленими смереками і ялинами, могутніми буками і яворами, берест і тополями, долиною текли потічки та річки, багаті на стругов та іншу дрібну й велику рибу. Власником долини був велетень на ймення Силун. Коли йшов Силун, від його кроку земля здригалася. Розповідають, що Силун хороший знав толк в господарстві. Мав безліч усякої худоби. Череди корів та волів, отари овець, табуни коней, стада буйволів та свиней паслися на толоках, бродили лісами. А птиці! Тисячі качок та гусей плавали в ставках, багато курей кудкудакало на фермах. Жив цей ґазда у прекрасному палаці: з білого мармуру, з високими шпилями, які сягали аж до самих хмар. Палац був вибудуваний на груночку, висипаному людськими руками. Було там стільки кімнат, що легко можна було заблудитися. А в помешканні – добра всякого!

Вночі Силун спав у золотій колисці, засланій дорогими килимами. А вдень звик відпочивати у сріберному кріслі. На широкій долині слуги землю обробляли, хліб вирощували, за худобою доглядали, птицю годували. Люди мучилися, від зорі до зорі трудилися, багатство множили, та не собі, а Силунові.Слуги і служниці жили не в палаці, а далеко від нього, в дерев’яних зрубах та землянках. Не хотів господар, щоб у світлицях смерділо гноєм чи людським потом.

Ні чоловіки, ні жінки, ні літні, ані молодь не сміли покидати маєток Силуна і йти собі шукати іншої роботи. Мусили жити і вмирати кріпаками.

Поміж цієї челяді служив у Силуна один хлопець на ймення Карпо Дніпровський, що прийшов сюди від берегів Дніпра. Він подався у мандри ще десятирічним хлопчиком: шукати щастя, бо батько помер, а мати жила бідно, і мусив їй чимось допомогти.

Служив Карпо рік, другий, п’ятий. Як і всі, косив траву, орав і сіяв пшеницю та жито, ячмінь і овес, збирав хліб. 

Не тільки за себе працював, а й іншим допомагав, бо жалів слабеньких. Полюбили його всі слуги і служниці. За чесність, працьовитість, справедливість. Карпо ненавидів тих, хто панові дуже низько кланявся, до самих ніг нахилявся. Тяжко йому було дивитись, як Силун усе забирає, а народ голодує.

Коли Карпові сповнилось від роду двадцять літ, вирішив додому повертатись. Був певний, що за добру працю пан йому заплатить, і він, Карпо, повернеться до матері не з порожніми руками. І тільки про це тепер і думав. Усе міркував, як із паном поговорити про розрахунок.

Раз уночі він вийшов надвір освіжитися. Проходив біля наймытских хатинок і побачив раптом якусь тінь. Скоро впізнав Силуна. Той ішов подивитися, як худоба ночує, чи все в порядку. Карпо подумав, що саме час поговорити з паном.

Коли Силун наблизився, карпо дав про себе знати кашлем.

– Чому ти тут, Короп? – озвався Силун, упізнавши хлопця. – Дівчину виглядаєш?

– Не дівча, – відповідає Карпо, – а вас, світлий пане. Маю з вами поговорити. Служив я вам довго й чесно, та маю додому вертатися, аби матінку живою застати… Платню за службу хочу попросити.

Силун спочатку подумав, що слуга жартує, бо досі ніхто не наважувався на те, щоб проситися геть від нього. Та й платні ніхто не вимагав. Але Карпо й не думав відступати:

– Я чесно служив, світлий пане. І моя робота, гадаю, щось коштує.

– Нікуди не підеш! – розізлився пан. – Це вже я знаю, коли й куди мої слуги повинні ходити.

– Я піду, пане, – настоював Карпо. – Лише ще раз вам мушу сказати, що моя робота чогось коштує.

Це вже була нечувана зухвалість, якої пан простити не міг.

– Туди, під землю, тебе відпущу! – лютився він, показуючи пальцем униз і приступаючи до парубка. – Там буде твоя платня.

Та хлопець не відступив ні на крок.

— За мою роботу, пане, прийдеться платити, – ще раз нагадав, ніби й не чув панської погрози. Ця відповідь ще більше розізлила Силуна, скипів так, що аж очі кров’ю налилися, а з рота вогонь сопнул. Схопив він Карпа своїми дужими руками, підняв і вдарив ним об землю. Ударив так, що аж яма зробилася.

Але слузі нічого не сталося, звівся на ноги і відчув у собі непереможну силу,— це, мабуть, землиця йому подарувала за те, що робив на ній. Схопив Карпо Силуна, вдарив ним об землю, далі ще раз і ще раз, не витримала матінка-землиця тих ударів, розкололася. І опинився Силун у підземній печері, в яку гадав загнати непокірного слугу. Даремне він хотів вибратися на поверхню – земля закрилася, і не можна було знайти жодної щілинки. Тоді вдався Силун до своєї сили. Вдарив ногою у земну кору – вона вигнулася, та не відчинилася, вдарив другою – вигнулася ще більше, а відчинитися не хоче. Пробував головою пробивати, плечима втискати – марно, кулаками гатив – теж не допомогло. Але від його ударів на землі рівною гора за горою робилася, і чим дужче кидав собою Силун-велетень, тим вищі гори піднімались навколо. А найдужче бив собою там, де Гуцульщина, і там гори вигналися найвищі.

Вранці як прокинулися наймити і побачили, що сталося, дуже здивувались. Навколо – гори, а там, де був палац, нічого не лишилося, усе провалилося у прірву. Раптом з-під землі вдарила вода, заповнила ту прірву. Дивувалися люди, а скоро зібралися на велику раду: як далі бути, як жити. Вирішили в цьому краї залишитися. Озеро назвали Синевирським, бо було синє-синє, як небо. А горам на честь Карпа дали ймення Карпати. Л

юди зажили по-новому. Одні залишилися на рівнині, інші подалися в гори. Орали, сіяли, хліб вирощували, худобу доглядали. Навчилися ліси рубати, хати будувати. Кажуть, що Силун ще й тепер не стих під землею, пробує вирватися, але вже не викидає гори, бо постарів і моці такої не має. Вже не вирватись йому на поверхню ніколи!

http://karpatskijobjektiv.com/