Ти ніколи не повернешся додому: Правда про сумнозвісну спецоперацію “Вісла” стала відома лише через десятки літ
Квітень 28, 2016…28 квітня 1947 року. Четверта година ранку. Десятки сіл на Лемківщині, Надсянні та Холмщині (теперішня територія Польщі. — Авт.) , де здавна проживали українці, оточили польські війська. Ніби грім з ясного неба, лунає наказ: “Українцям дві години на збори”. Плач дітей та жінок, гуркіт фір, а потім — довга дорога в “товарняках” під конвоєм. Вагони з худобою та людьми прямували в невідомість…
Десятки тисяч людей, українців, за лічені дні втратили все — будинки, майно… Втратили землю, на якій жили століттями.
За таким сценарієм розгорталися події 65-річної давності, що більше відомі нині як акція “Вісла”. В її результаті з обжитих українських земель південно-східної частини Польщі переселили майже півтораста тисячі осіб.
Згадати ці події та окреслити причини такого нелюдського вигнання ми попросили виконувача обов’язків директора Інституту українознавства імені І. Крип’якевича НАН України, доктора історичних наук, професора Миколу Литвина та відомого історика, дисидента Валентина Мороза.
— Чому операція “Вісла” почалася саме навесні 1947 року?
М. Литвин:
— 28 березня того року українські повстанці вбили польського генерала Сверчевського. Це й стало пропагандистським приводом та обґрунтуванням для влади широкомасштабної військово-політичної операції “Вісла”.
Спершу ця операція мала іншу назву — “Схід”. Але згодом акція набула криптоніму “Вісла”. Для її практичної реалізації було створено операційну групу “Вісла”.
Аналіз документів і ходу операції засвідчує, що спеціальну ухвалу Політбюро ЦК Польської робітничої партії від 29 березня 1947 року і постанову Президії Ради Міністрів від 24 квітня швидше за все узгоджено з керівництвом СРСР та Чехословаччини.
Показово, що операція повинна була насамперед денаціоналізувати українські етнічні землі.
В. Мороз:
— Сталін віддав ці землі полякам, а вони вирішили прогнати українське населення з етнічних українських земель. Це без сумніву. Додалося ще й те, що між Першою та Другою світовими війнами український повстанський рух розгорнувся і став не тільки національним, але й націоналістичним. Тоді польська влада зрозуміла, що український етнічний елемент, який компактно проживав на цих територіях, — це небезпечна річ.
— Скільки українців депортували тоді?
М. Литвин:
— Загалом у рамках операції “Вісла” депортували, за різними даними, від 137 до 150 тисяч осіб. Найбільш активних — передусім патріотично налаштованих селян, представників інтелігенції — ізолювали в Явожно, на території філіалу колишнього гітлерівського концентраційного табору в Освєнцімі.
Списки депортованих складали швидко, не перевіряли й відразу передавали командирам груп для реалізації операції. Ешелони з українцями супроводжував військовий конвой. Однак в умовах холоду й антисанітарії до нового місця не доїхали сотні людей — лемків, надсянців, холмщаків.
Влада намагалася якнайшвидше асимілювати депортованих — розпорошувала українські сім’ї, щоб вони не створювали компактних національних груп і їх кількість не перевищувала 10% жителів сіл. Українцям також заборонили оселятися у
50-кілометровій зоні від сухопутного і 30-кілометровій — від морського кордонів.
— А де оселяли українців?
— Ось це була чи не найскладніша проблема, з якою зіткнулися переселенці після прибуття на нове місце проживання. Шукали вільні й не знищені у війну житлові та господарські будівлі. Такі господарства потребували капітального ремонту, а надані владою кредити не відповідали масштабам і темпам відбудови.
В. Мороз:
— Понад те, поляки приховували, що можна було брати безповоротну позику, допомогу на відбудову. Багатьом переселенцям довелося не один місяць ночувати просто неба чи в землянках, допоки збудували бодай якесь житло.
— Які наслідки операції “Вісла”?
— До речі, цій акції передувало ще кілька етапів виселення українців із Надсяння, Лемківщини, Холмщини та Підляшшя. Куди і чому їх депортували?
М. Литвин:
— Крім нового радянсько-польського кордону, три керівники антигітлерівської коаліції схвалили на Кримській конференції 1945 року необхідність депортації населення.
Умовно можна визначити чотири етапи переселення. У ході першого (жовтень 1944-го — липень 1945-го) українців із території сучасної Польщі переселяли до УРСР.
Більшість польських і частково українських авторів охарактеризували це виселення як відносно добровільне. Соціально незахищені громадяни (малоземельні, безземельні, що втратили житло та худобу) та ті, хто дотримувався лівих поглядів, повірили агітаційно-пропагандистським заходам польської цивільної і військової адміністрацій.
До термінового виїзду спонукали й регулярні рейди-грабунки новоствореної польської міліції, а також мобілізація до Армії Людової чоловіків 1921—1924 року народження, яку українське населення Надсяння, Лемківщини та Холмщини бойкотувало. Неможливо було жити й у селах, які знищувало польське підпілля у першій половині 1944 року. Лише на Грубешівщині зруйнували 27 населених пунктів.
Радянофільські настрої підживлював план керівництва УРСР, сформульований наприкінці весни 1944 року. Він полягав у тому, аби провести новий кордон, що захопив би регіон довкола Холма. Хрущов намагався переконати Сталіна у створенні Холмської області в складі УРСР. Він посилався на той факт, що більшість населення регіону — українці, котрих постійно переслідували поляки. І щойно в липні 1944 року Червона армія увійшла до прикордонної зони, було організовано своєрідні референдуми, численні петиції та листи місцевих українців до Києва і Москви стосовно приєднання Холмщини до УРСР. Однак такий план в Москві не схвалили.
— І відтоді депортація почала набувати ознак насильницького характеру?
— Це почалося у вересні 1945-го — листопаді 1946-го. Тоді переселення в УРСР здійснювалось за участю війська та інших репресивно-силових структур. Польська влада залучила до цього процесу не менш як 27 батальйонів. Переселенців, крім західних областей (Волинської і Ровенської), розселяли на сході і півдні країни, переважно в Запорізькій, Дніпропетровській, Херсонській, Одеській, Миколаївській. Тобто там, де відчувалася гостра господарська потреба в робочій силі та де було вільне, але малопридатне житло, яке зосталось після депортацій у 1930—1940-х роках родин із німецьких, татарських, грецьких, болгарських і єврейських поселень.
Третій етап депортації тривав, як уже згадував, від квітня до жовтня 1947 року, коли в ході операції “Вісла” брутально вивезли українців на так звані понімецькі землі Польщі.
Четвертий, заключний, відбувся під час вирівнювання польсько-радянського кордону 1951 року в районі Устриків Дольних (Дрогобиччина).
Загалом учасниками переселенсько-депортаційних акцій 1944—1951 років стало понад 700 тисяч українців.
Леся ЯСИНЧУК, фото УНАН
„Експрес” № 46 (6323) 3 — 10 травня 2012 року
До речі
Ми розшукали свідків тих подій. Ось їхні спогади.
Григорій Горох, на період переселення, 1945-го, йому було 7 років:
“Їхали ми у “товарняках” кілька днів. Які на це були причини — не знаю, напевне, були знищені мости. А їхали ми три дні. За час дороги дуже добре пам’ятаю воші. Страх як багато їх було у потягу. Заїли вони нас. Одного разу стрийко казав батькові, що спалив частину свого одягу. А тато застеріг його: “За тиждень узагалі без одежі лишишся!”
За той час, допоки ми добиралися, наш поїзд грабували два рази: одного разу — ще в Польщі, а другого — уже в радянській Україні, під Золочевом. Не знаю, хто саме нападав на потяг, але односельці відбили той напад”.
Володимир Середа, мав на той час 12 років:
“Одразу після війни був у нашому селі великий страх. Ми мали сусіда-поляка — дуже поміркованого чоловіка, з котрим наша родина жила у злагоді. Коли приходили упівці, поляк ховався у нас, а коли — поляки, батько переховувався у його хаті.
Пам’ятаю найтрагічніші дні мого життя. Батька — як українського патріота, активіста — заарештували. Шість днів він був під арештом. Увесь той час ми з мамою переживали особливо важко. Заступилися за тата багаті сільські поляки, місцева інтелігенція. Завдяки їм батька відпустили. Потім він розповідав, як у поліції уночі його били дошками — задля задоволення.
Одного дня до нас на подвір’я прийшли солдати і наказали всім за кілька годин зібрати речі й виїжджати. Ми зоставили велику господарку. Мали аж п’ять корів, незліченну кількість кролів, які я доглядав. Усе лишили.
Привезли нас у село Байківці, за кілька кілометрів від Тернополя. Оселили в глиняній хаті, що подібна на ту, які були в часи Шевченка. Дві сім’ї, десять осіб, запхали до невеличкої такої хатини. Кімната нашої родини була дещо більшою, а от п’ятеро сусідів жили в приміщенні, яке мало 12 “квадратів”. Їм було ще важче.
На щастя, у селі Байківці трапились добрі люди. Вони на перших порах нам допомагали”.
Моя мама народилася в Устриків,цілу родину переселили, позкидали по Україні,Львівська,Миколаївська і Одеська обл.Найгірше було родині що поселилась в Миколаївській і Одеській обл.,жили в землянках,поки змогли збудувати собі будинок.
І мої батьки-переселенці з Нижніх Устриків.Нас переселили в Добромиль на Львівщині.До кінця життя мої батьки і дід з бабою згадували це”переселення”.То було жахіття.
Мій дідусь народився в селі Верхрата, батько рано помер, маму забрали до Воркути, коли найменшому четвертому синові було всього 8 місяців. Дітей з бабусею вивезли і залишили на дорозі в селі Оришківці Гусятинського району на Тернопільщині, жили вони на хуторі за 2 км від села в покинутій майже розваленій хаті, сніг падав просто в хату, за рік померла бабуся. Мама не мала права на переписку, її засудили на 25 років, коли повернулась, мій дідусь і його сестра вже були одруженими і мали дітей, тобто в людини відібрали все життя
Мої батьки і старший брат народилися в Устриках.Їх,як багатьох інших насильно вивезли на територію України за 30 км від дому.Зараз я буваю на своїй Батьківщині часто і ,дивлячись на життя поляків,жалію,що не живу там.
Мене звати Оксана Самс, і я хочу звернути увагу на етничну чистку українського цівільного населення громадян Польши, яких було вигнано зі своєї батьківщини в Польщі до Радянського Союзу у 1946 році, відповідно до договору від 9 вересня 1944 року “Про евакуацію українського населення з Польщі та польських громадян з території УРСР “між урядом УРСР і ПКНВпримусово евакуйовані і репатрійовани до УРСР, польських громадян української національності та Ялтінскої (Крим) конференції союзних держав (4 -11 лютого 1945) – де керівники країн антигітлерівської коаліції – СРСР, США і Великобританії зібралися під час Другої світової війни, та домовилися пропіслявоєнний світовий порядок.Було встановлені неофіційні, але яки приймаються всіма сторонами лінії між сферами впливу союзників – робота,яка почалася на Тегеранській конференції в 1943 році перерозподіл кордонів.Рузвельт, Черчилль і Сталін, пішовши на взаємні уступки, домовилися по майже всім пунктам. В результаті, земля, де жили етнічні українці були передані Польщі. В іншому аспекті, була угода підписана в ході конференції, яка була дуже важлива для радянської сторони, а саме угоду про репатріацію військових і цивільних, які вміщують – осіб, яки були радянськими громадянами,звільнених територій, захоплених союзниками.
В результаті цієї угоди люди були передані радянській стороні не тільки радянські громадяни, але українське населення, яке жило з покон віку там таніколи не мало радянського громадянства. Сталін намагався створити не тільки політичні кордони, а й зміцнити свої етнічні кордони, переселяє, виселяє, а також ліквідіруя греко-католицьку церкву і передаючи її до вірних Православ’юзгідно пакту Молотова – Ріббентропа. Сталін отримав міжнародну легітимність західних союзників в Ялті на тих областях, які були фактично захоплені в 1939 р
До Другої світової війни, ряд великих переміщень населення були результатом двосторонніх угод і отримав підтримку міжнародних організацій, таких як Ліга націй.
Але Нюрнберзький процес над німецькими нацистськими лідерами, де вони були обвинувачені у примусовій депортації цивільного населення під час Другої світової війни , як військовий злочин і злочин проти людяності, змінив тенденції та враховував права людини, тим самим обмежував права національних держав,яки укладають угоди “Де це рух населення, що використовується в якості засобу вирішення етнічного конфлікту, сьогодні примусове переміщення населення вважається порушенням міжнародного права “. (Денвер журнал міжнародного права і політики, навесні 2001 року, P116) .Таким чином, незважаючи на те, що підписали домовленостями Ялтинської і Потсдамської конференцій по виселенню цивільних осіб є не є законним відповідно до міжнародного права часу, справжніх істориків і вчені в галузі міжнародного права та прав людини, переглянули свою оцінку подій і стверджують, що переміщення населення поляків і українців у Східній Європі слід розглядати в якості епізодів етнічних чисток, і, таким чином, порушення прав людини.
Переселення українського населення (1944-1946), які були польські громадянина той час, в радянське рабство, вони були розміщені по різних областях, районах та селах так що не моглі сплкуватися між собою, крім того вони не могли вільно пересуватися, тому що не мали документів (паспортів). У 1948 р був прийнятий указ, який забороняв депортованим народам залишати райони депортації і повертатися на батьківщину. Ті, хто порушував цей указ, засуджувалися до табірним робіт на 20 років та більшість людей відправлялидо ГУЛАГу, Сибіру, або померали від голоду. Батьки моєї мами померли від голоду та болезней швидко після переселення. Ніхто не компенсувал моійродині за цей злочин, та не тільки моя родина постраждала але ще 500000 єтничних українців.
Польський уряд продовжує ігнорувати права ціх людей, тому що вони української національності, не поляки. Згідно закону Польши про репатріацію тількі люди польської національності могут бути репатрійовані назад до Польщі.
Вони були вивезені в Радянське рабство, тобто на примусови роботи на державні господарства та їх нерухоме майно, землі та інше майно, сельхоз. обладнання та меблі. скотину. зерно забрали до Польщі. Вони досі не отримали жодної компенсації за майно, яке залишили в Польщі, та права людини, як переселенни незаконно, як польські громадяни української національності на примусови роботи. Ніхто не хоче визнати іхні права людини, згідно з Декларації прав людини.
Тобто ці люди були позбавлені своїх прав примусово, тільки мають право на смерть та знущання, зникнути з лиця землі, чого хочут лидери ціх держав, яки вчинили цей злочин. Моя мати вже померла в травні 2013 року, не моглабільше чекати правосуддя. Ще одна жертва цього злочину зникла, як і багато з них.
Переселення проводилося під безпосереднім керівництвом міністра оборони Польщі маршала Р. Жимерського та ген. С. Моссора, примусово, із застосуванням військової сили і супроводжувалось позбавлення прав українців на землю, ліквідацією культурно-освітніх установ, Греко-католицької церкви.
Сучасне керівництво Речи Посполитої Польської ІІІ (третьої) Постановою Сенату Речи Посполитої Польської від 16.04.1998 року про правову тяглість між ІІ (другою) і ІІІ (третьою) Річчю Посполитою Польською (Uchwala Senatu Rzeczapospolitej Polskiej z dnia 16 kwietnia 1998 r. o ciaglosci prawnej miedzy II a III Rzeczapospolita Polska (M.P. z dnia 29 kwietnia 1998 r.)): визнає державу утворену в кінці Другої світової війни на землях польських, що функціонувала у 1944–1989 роках, як не демократичну державу з тоталітарною системою влади, що була елементом світової комуністичної системи, позбавленої суверенності і не реалізуючої засад верхності народу. Тим самим керівництво сучасної Польщі визнає злочини тоталітарної системи.
Також є вирок Конституційного Трибуналу Речі Посполитої Польської від 19 грудня 2002 року (Wyrok Trybunalu Konstytucyjnego Rzeczypospolitej Polskiej z dnia 19 grudnia 2002 roku Sygn. akt K 33/02), в якому констатовано, що угода від 9 вересня 1944 року «Про евакуацію українського населення з території Польщі і польських громадян з території УРСР» не мала жодних правових підстав для її підписання, а дії, пов’язані з виконанням її умов з примусової евакуації, є незаконними, тому що угода від 09.09.1944 року не мала юридичної сили, бо ніколи не була надрукована в «Dzienniku Ustaw» чого вимагає законодавство Речи Посполитої Польської.
Крім того є вирок Європейського Трибуналу Прав Людини у справі Бронєвський проти Польщі, від 22.06.2004 року. (Rada Europy, Europejski Trybunal Praw Czlowieka. Sprawa Broniwski przeciwko Polsce (Skarga nr 31443/96). Wyrok – 22 czerwca 2004 r.) в якому підкреслюється, що угода від 09.09.1944 року не була надрукована в «Dzienniku Ustaw» і таким чином не була, у світлі конституційних вимог, введена до джерел державного права Польщі.
Рада Європи Парламентської Асамблеї Резолюція №. 1481 про необхідність міжнародного засудження злочинів тоталітарних комуністичних режимів (25.01.2006.)
Вона засудила “масові порушення прав людини, вчинені тоталітарними комуністичними режимами і висловлює співчуття, розуміння і визнання жертвам цих злочинів». Вона також сказала, що є порушенням “включені індивідуальні та колективні вбивства і страти, смерть у концентраційних таборах, голод, депортації, тортури, рабську працю та інші форми масового фізичного терору.”.
Угода від 9 вересня 1944 року, відноситься до групи – військові злочини та злочини проти людства, оскільки умови закладені в ній та методи їх виконання були явно примусовими, позиціонувалась як міжнародна, але жодна з сторін не ратифікувала ії.
За своїм статусом більшість депортованих належала до категорії спеціальнихпереселенців. Відстутність житла, предметів першої необхідності, медикаментів та продовольства особливо гостро позначились на перших партіях депортованих. Після приїзду людей підселяли в будинки місцевих жителів “за рахунок ущільнення”.
Уряд України не принял закон, який визнає, що угода про 09.09.1944 року, підписана в Любліні, Польща, як міжнародний злочин та не засудила примусовуевакуацію, та той факт, що триває політична репресія вже 71 років, та не тількідля людей, які були насильно евакуйовані, але для їхніх нащадків, якинародилися в УРСР, а зараз Україна, яки змушені мешкати, де вони отримали важкі психічні травми у зв’язку з втратою історичноі батьківщини, і матеріальну втрату через неможливість використовувати майно, якє є їх спадщина, яка знаходиться на постійном місце проживання в Польщі.
Я зробила фільм про насильне виселення моєї родини з Польщі, який можно подивитися на Youtube: https://youtu.be/Ztn-3L_RONw (Victims of Power) and on Vimeo https://vimeo.com/131981709.
Дякую за Вашу увагу.
З повагою,
Оксана Самс
А мою родину вивезли в 46році..вони проживали в с.Шляхтова..і рядом інші села Біла Вода,Чорна Вода…завезли аж у Кіровоград..потім вони самі переїхали у Львівську обл..,пробували пересікти границю,щоб повернутися додому ,але вона вже була закрита…
Мою пра бабу з грудною дитинкою ( моїм дідом ) теж вивезли з села Шляхтова у Кіровоград , а потім вони переїхали в Тернопільську обл , м Теребовля . Їхня фамілія Матяш , можливо були знайомі , в селах не було багато людей
І мою родину вивезли з Любачівщини ….
Мою маму з родиною вивезли в 47 з села Кожушне біля Сянока, залишили усі будівлі,земельні наділи.Чув що поляки вимагають поверненя свого майна чи компенсації в Україні, чи хтось має інформацію про варіанти повернення в Польщі майна чи компенсацію?
Ще один живий спогад. З автобіографії Дмитра Бучка “… В середині вересня 1945 р. було повідомлено, що всі українці повинні виїхати в Україну. Більшість людей сприйняла це повідомлення як абсурдне, адже усе збіжжя ще в стодолах і не молочене, а картопля, буряки та інша городина ще в землі. Попереду зима. Десь на початку 20-х чисел вересня викликали усіх господарів дворів до ґміни і наказали, щоб за 20 годин нікого не було у селі; кого застануть в селі, той буде розстріляний на місці. Люди абсолютно не були готові до такого розвитку подій, у паніці не знали, що брати зі собою, насамперед мусили думати про дітей і харчі та одяг для них. Але ж нічого готового не було. У першу ніч, коли людей виселили на найближчу залізничну станцію у с. Нова Гребля, було вбито 13 цивільних осіб. Щоб перешкодити вивезенню людей з їх споконвічних земель, десь було пошкоджено залізничну колію. Влада не подала вчасно товарних вагонів, якими мали нас везти. Тому майже два тижні люди жили фактично під відкритим небом, а потім ще кілька днів везли з Любачівщини через Перемишль і Львів на Тернопільщину. Чотирнадцятого жовтня, саме у свято Покрови, ешелон людей з Любачівщини зупинили на станції Озерна Зборівського району для розвантаження. Уже політав сніг, кругом усе зруйноване недавньою війною. Житло треба було шукати собі самому. Батько протягом більше 10 днів шукав по навколишніх селах хату для багатодітної сім’ї. Нарешті ми опинилися в с-щі Козлів тодішнього Козлівського (тепер Козівського) району. У нашій сім’ї було семеро душ: двоє батьків і п’ятеро дітей; моєму найстаршому братові було 17 років, а наймолодшому 4 роки. Колись у нашій сім’ї було восьмеро дітей, вижило лише п’ятеро, (я був сьомою дитиною у сім’ї ), в Україну я приїхав з трьома братами і сестрою. Як вдалося батькам прогодувати себе і нас п’ятеро дітей, а ще худобу цієї першої зими, знає лише сам Господь”. Згадувати про ці часи і події баз сліз в очах Дмитро не міг.