“Жодних “за”, щоб народжувати”: чому українці не хочуть мати дітей

“Народжувати дітей – наче стрибати з парашутом. Перший стрибок легший за другий”, – розмірковує 40-річна киянка Анна. У неї вже є маленька донька, і своє материнство вона вважає абсолютно щасливим, але перспективу мати другу дитину жінка навіть не розглядає.

“Я ніколи не хотіла двох дітей, це якось “геморно”, на мій погляд, – каже Анна. – Ти витрачаєш дуже багато життя на дітонародження та виховання. Це, як в комп’ютерній грі, тільки-но пройшов левел і – знову починай з нуля. Гейм овер”.

Статистика показує, що таку філософію поділяє дедалі більше українців, які свідомо обмежуються однією дитиною або взагалі не хочуть продовжувати рід.

Відповідно до даних держстату, народжуваність в Україні падає восьмий рік поспіль.

А з моменту здобуття незалежності кількість новонароджених немовлят на рік впала більш, ніж удвічі та сягнула історичного мінімуму. Натомість за минулий рік померло вдвічі більше людей, аніж народилося.

“Вимирання – це не демографічний термін, але зараз ми знову скочуємося в демографічну яму, яка була наприкінці 1990-х – на початку 2000-х”, – каже Ірина Курило, завідувачка відділу досліджень демографічних процесів і демографічної політики Інституту демографії та соціальних досліджень ім. М.В. Птухи.

З нинішньою динамікою, за оцінками демографів, до кінця століття населення України може скоротитися майже вдвічі – з 41,3 млн до 22,4 млн людей.

“Я не дітоненависник”

Молоді українці, з якими поспілкувалася BBC News Україна, називають найрізноманітніші причини, чому вони не хочуть мати дітей, зволікають з батьківством або не хочуть великої родини.

“Зараз немає жодних “за”, щоб народжувати, – каже Олена Шкарпова, маркетинг-директорка ДП “Прозорро”. – У нас суперкомфортне життя. У мене крута робота, я залучена в різних проєктах”.

Олена спільно з чоловіком після 10 років перебування разом вирішила, що взагалі не хоче мати дітей. Першопричиною вона називає власні проблеми зі здоров’ям.

“У мене досить розповсюджені речі – гастрит, спина болить, трапляється безсоння. Ніби нічого такого, можна було б потерпіти декілька років. Але я не хочу нічого терпіти, – каже Олена. – Зараз мені вже майже 40 років, і я розумію, що народити буде реально великим викликом для мого тіла”.

Чайлдфрі себе називає також і 35-річний Олександр. Він не виключає, що колись візьме дитину на всиновлення, але власних дітей не хоче.

“Я не дітоненависник, просто не хочу брати на себе відповідальність. “Сподіваємося на краще”, як у нас популярно, то не мій варіант, – каже він. – Мати своїх дітей – це занадто багато мороки і проблем, ну і достатньо коштовно”.

Він каже, що відчуває тиск з боку родини через свої погляди і не завжди може порозумітися через це з жінками.

“Спочатку це всі сприймають як жарт, – каже Олександр. – Зазвичай я намагаюся обирати адекватних і все озвучувати одразу, але всі ми помиляємось, тому одного разу це завадило (стосункам – Ред.)”.

33-річна Вероніка, яка працює у сфері туризму, зізнається, що мріє про дітей, але попри те, що вони з чоловіком одружені вже дев’ять років, ще зволікає з материнством.

“Ми боїмося, що не зможемо забезпечити дитину, немає власного житла, ми живемо з мамою”, – розповідає Вероніка.

За її словами, вони з чоловіком саме збирають гроші на перший внесок та шукають варіанти житла з розвиненою інфраструктурою та парками поблизу.

“Найцікавіше, що вся родина тисне, каже народжувати вже, – обурюється Вероніка. – Але ми вже коли заїдемо у свою квартиру, будемо заводити діток”.

33-річна львів’янка Христина Максименко, PR-менеджер ІТ-компанії SoftServe, каже, що з фінансами в її родині проблем немає. Вони з чоловіком разом вже 15 років, мають шестирічну доньку, але більше дітей мати не хочуть.

“Тільки з появою дитини розумієш, наскільки батьківство є часозатратним, – зізнається вона. – Свої ресурси не хочеться повністю віддавати лише цій частині своєї особистості. Адже ми не лише батьки, батьківство – лише частина самореалізації, а на все власних ресурсів не стане”.

Христина додає, що її хвилює і глобальний контекст, зокрема, проблема перенаселення, а також питання комфорту – можливість поєднувати материнство з кар’єрою, хобі та подорожами.

“Сім’я з однією дитиною – це дуже зручно, – ділиться вона. – Ми дуже мобільні, часто подорожуємо, ми ідеально поміщаємось у розкладки з трьох крісел у літаках. Якби нас було більше, думаю ми б більше сиділи вдома”.

36-річна Ірина теж твердо вирішила обмежитися своїм єдиним сином, якому зараз 8 років. Хоча раніше мріяла про двох хлопчиків.

Частково це сталося через розлучення з чоловіком, коли вона змушена була взяти позику на житло, сплачувати борги та утримувати дитину на одну свою зарплату.

“Попри те, що я будую нові стосунки, більше дітей не хочу, – каже Ірина. – Бо це важко робити самій і морально, і економічно, особливо коли батько не допомагає”.

“Ну, і ще одне – не уявляю, як це – знову випасти з життя на кілька років. Випасти з роботи, з режиму побачень, зустрічей з друзями та спорту”, – підсумовує вона.

Катастрофа чи не зовсім

Офіційні цифри вражають. Якщо у 1991 році дітей народилося понад 630 тисяч, то в 2020-му – лише 293 тисячі. Це менше, ніж будь-коли за часів незалежності.

Станом на січень 2021 року, малюки віком 1-3 роки – одна з найменш численних груп населення. Менше людей лише в категорії 70+.

Водночас темпи смертності не спадають. Щороку в країні помирає близько 600 тисяч людей. Тобто лише торік різниця між померлими та народженими склала понад 323 тисячі – це приблизно дорівнює одному не дуже великому обласному центру, на кшталт Полтави чи Вінниці.

Рівень народжуваності в Україні – найнижчий в Європі, наводить дані Інститут демографії та соціальних досліджень (ІДСД). На одну жінку в Україні припадає в середньому 1,2 дитини, в країнах ЄС цей показник складає 1,56.

Натомість тривалість життя в Україні значно нижча, ніж в ЄС. Українські жінки живуть в середньому на шість років менше, а чоловіки – на 11.

Втім, хоч цифри держстату лякають, надмірно драматизувати також не варто, застерігає директорка ІДСД Елла Лібанова. На її думку, говорити про реальний рівень народжуваності можна буде лише після нового перепису населення, запланованого на 2023 рік.

“Якщо завищена чисельність населення, то народжуваність як відносний показник буде заниженою, – пояснює Лібанова. – 20 років пройшло від дня перепису, не тягне ця поточна статистка так довго”.

“Ситуація погана, вона дуже погана, але в усій Європі вона така, – додає експертка. – Жодній країні – від Фінляндії до Туреччини – нічим похизуватись. Але якогось катастрофічного падіння (народжуваності в Україні – Ред.) я не бачу”.

“Сім’я стає планом”

Рівень народжуваності одразу реагує на будь-яку нестабільність, каже демограф Ірина Курило.

У 1990-х та на початку 2000-х народжуваність обвалилася на тлі економічної кризи після розпаду Радянського Союзу. Потім трохи підросла у 2005-2012 роках через відносну стабільність та підвищення загального рівня добробуту.

Нинішнє падіння збіглося в часі з війною на Донбасі, економічною кризою та новими політичними потрясіннями. А фінальним ударом стала пандемія коронавірусу та її економічні наслідки.

Є і більш прозаїчна причина – саме зараз батьками стає нечисленне покоління, народжене під час попередньої демографічної ями кінця дев’яностих та початку “нульових”.

“Там теж були дуже нечисленні покоління, – пояснює Курило. – А оскільки чисельність жінок дітородного віку в нас з року в рік зменшується, то покоління, які народжуються сьогодні, теж дуже малі”.

Крім того, і психологи, і демографи визнають: українці дедалі частіше відмовляються від великих родин. За даними ІДСД, станом на 2019 рік, серед усіх сімей з дітьми 74,8% обмежуються лише одним нащадком, 22,5% мають двох дітей, на трьох і більше зважилися лише 2,7%.

І причини не лише в тому, що українці бояться, що не зможуть прогодувати дітей.

Молоді люди, особливо у великих містах, відповідальніше підходять до планування сім’ї, більше уваги приділяють своїй кар’єрі, рівню життя, здоров’ю та комфорту.

“Сьогодні сім’я стає проєктом. Молодь планує свою сім’ю, так само як покупку машини чи квартири. Це частина сімейного проєкту”, – пояснює Олена Чуйко, доктор психологічних наук.

“Це усвідомлене батьківство, це краща модель поведінки, ніж та, яку ми спостерігали 10-15 років тому, коли дитина з’являлась на світ “випадково”, а батьки не були готові соціально і психологічно до її появи”, – додає вона.

Впливає також поширення нових форм родини та співжиття, доступна та поширена контрацепція тощо. Цей тренд підживлює і те, що молода жінка сьогодні має більш сучасні гендерні переконання, орієнтована на кар’єру та є самодостатньою у плануванні свого життя.

Зростає також кількість тих, хто свідомо відмовляється від ідеї батьківства, але в межах України це досі досить рідкісне явище. Експерти оцінюють, що кількість переконаних “чайлдфрі” не перевищує 1,2% населення.

Золоті дітлахи

Сумніви потенційних батьків можна зрозуміти. Згідно з дослідженням “Українського інституту майбутнього”, в середньому українська родина витрачає на одну дитину до її 18-річчя близько 80 тис. доларів. У регіонах дещо менше, у Києві – більше.

Одного лише податку на додану вартість, вирощуючи дитину до повноліття, батьки сплачують на 340 тис. гривень, вирощуючи двох дітей – на 500 тис. гривень.

Але брак дітей обійдеться Україні ще дорожче, вважає Анатолій Амелін, співзасновник та директор економічних програм “Українського інституту майбутнього”.

Нинішнє падіння народжуваності на 40% за десять років – це втрата щонайменше 9-11 млрд доларів для української економіки у наступне десятиліття. А з нинішньою динамікою до 2030 року країна ризикує недоотримати 30 млрд доларів ВВП.

“Як не дивно, але діти і процес догляду за ними та їхнім вихованням – один з найважливіших факторів стимулювання споживчого попиту в країні, – вважає Амелін. – Менше дітей – менше споживання, менший попит, менше можливостей для внутрішніх виробників”.

Є й інші ризики. Скорочення народжуваності неминуче створить брак трудових ресурсів в майбутньому, збільшить навантаження на пенсійний фонд та знизить продуктивність праці, каже Ольга Пищуліна, провідна експертка соціальних та гендерних програм Центру Разумкова.

“Україна вже ідентифікується ООН як країна, що вимирає з регресивною демографічною структурою, – каже експертка. – Коли є високий відсоток населення похилого віку і низький процент населення молодого. Тому економіка розвиватися успішно не може, і ми не можемо конкурувати”.

Досі Україна стимулювала народжуваність одноразовими виплатами на дітей, але експерти називають цей шлях не надто ефективним.

“Щоб народжуваність була на високому рівні, мають бути інфраструктурні речі, йдеться про дитячі садки, школи, майданчики, секції. Плюс стабільна економічна ситуація”, – пояснює Пищуліна.

Амелін наводить приклад Норвегії, де разом з дитиною батьки отримують пільги в оподаткуванні.

“Державі і нам усім варто зрозуміти, що треба не заробляти на дітях, а стимулювати народжуваність, допомагаючи батькам нянями, садками, медициною та освітою”, – наголошує він.

Допомогли б також рівні умови для батьків, щоб обидва могли будувати кар’єру та виховувати дітей, а також загалом дружнє до дітей суспільство, додає Ірина Курило.

Такий комплексний підхід, якщо найближчим часом не буде нових економічних та політичних потрясінь, може підштовхнути народжуваність.

“У нас здорова в репродуктивному відношенні пара майже завжди зважується на народження першої дитини, але відкладає до кращих часів народження другої і третьої, – каже Курило. – Тож таке компенсаційне підвищення народжуваності як раз і можливе”.

Джерело