Чотири основні помилки священиків

Ось чотири головні помилки душпастирів, які найбільше викликають спротив у Божому люді.

1. Прив’язаність до влади

Влада у Церкві має бути виконувала в дусі служіння, безкорисливості й готовності жертвувати себе за овець (див. Йн 10, 11;13, 14).

Спокуса, якої зазнавали ще Апостоли (а Ісус їх виразно шпетив за таке мислення), полягає у прагненні панувати над вівчарнею Божою (пор. Лк 22, 24‑27; 1 Пт 5, 1‑4). Прагнення духовенства панувати над мирянами натомість викликає антагонізми поміж ними. Господь Ісус виразно навчав: «Я не прийшов, аби Мені служили, але щоб послужити» (Мк 10, 45). У Вечірнику, обмиваючи ноги учням, Христос виразно показав, якою має бути їхня роль (пор. Йн 13, 5). Він їх повчав, а не встановлював новий обряд! Однак навіть Петро тоді не спромігся зрозуміти цього жесту, та й для нас нинішніх це завдання залишається дуже складним (див. Декрет ІІ Ватиканського Собору про служіння і життя пресвітерів Presbyterorum ordinis, 25: «…вони, спільно з усіма вірними Христовими, є учнями Господа і покликані бути учасниками Його Царства через благодать. Тому з усіма відродженими у воді хрещення вони є братами серед братів…»)

2. Заняття політикою

Пресвітер, як нагадував св. Йоан Павло ІІ в одній зі своїх катехиз, повинен відмовитися від активної участі в політиці — зокрема тоді, коли вона виражає інтереси однієї групи, що майже неминуче, — аби пресвітер міг залишатися «людиною всіх» у дусі братерства.

Цього вимагає також і Кодекс канонічного права (кан. 287, § 2). Ідеться ж про те, щоби кожна людина мала змогу підійти до священика, не почуваючись відкиненою через те, що він «іншої партії». Тим більше неприпустимо, коли якісь партійні ідеї лунають з амвонів.

3. Буття нелюдським

Певно, всі погодяться, шо причини напружень поміж пастирями та вівцями, ввіреними їхній опіці, майже на 100% стосуються «людського» виміру, а не теології. Отож не знеохочуймо віруючих (а тим паче невіруючих!) наближатися до нас — і, на жаль, також до Христа, ‑- коли нам, пастирям, бракує конкретних людських рис. Згаданий уже Йоан Павло ІІ у документі про формацію священиків «Pastores dabo vobis» перелічив ці риси саме для того, аби це служіння було в людському вимірі якнайбільш достовірне і легше для прийняття.

Згадаймо це повчання, знане (або пропущене, або забуте) з семінарійних часів:

«Священик повинен старатися відкрити в собі, мірою змоги, людську досконалість, яка існує в Сині Божому, котрий став людиною, і яка особливо виразно проявляється у Його ставленні до інших, як це показують євангелісти. Тому обов’язково, аби, беручи приклад з Ісуса, пастир умів пізнавати нутро людини, відгадувати її труднощі й проблеми, полегшувати зустріч та діалог, здобувати довіру і налагоджувати співпрацю, спокійно та врівноважено висловлювати думки. Аби сповнити такі очікування, потрібні: любов до правди, правота і чесність, повага до кожної людини, почуття справедливості, вірність даному слову, справжнє співчуття, послідовна поведінка, врівноважена оцінка і вчинки. Особливо важливою є здатність підтримувати зв’язок з іншими, риса воістину фундаментальна в того, хто покликаний нести відповідальність за спільноту і бути “людиною єдності”», — підкреслював Папа Войтила (див. PDV 43).

Саме тому, наполягав цей святий, священик не може бути визивним ані метушливим, а має бути ввічливим, гостинним, щирим у словах і в намірах, розсудливим і тримати довірене у таємниці, великодушним і готовим служити, здатним підримувати братні й відкриті контакти з іншими та встановлювати їх з усіма, завжди готовим зрозуміти, простити і втішити. Це маленьке слово «завжди», певно, найважче для сприйняття і виконання.

Ну то ось наші пункти для іспиту совісті, який велить відважно спитати себе, чи своїми недоліками у людській формації ми не відлякуємо людей від Христа і Його Церкви.

Підсумовуючи: без людської формації служіння пресвітера у найкращому разі не принесе нічого доброго, зате багато (а в найгіршому разі — все) може зруйнувати.

4. Відкинення вбогості

Ми втрачаємо свою достовірність і апостольську результативність як священики в очах віруючих (і невіруючих) також тоді, коли противимося духові вбогості. Церква в численних документах закликає нас, духовенство, позбутися марноти, надлишків і комфорту (щодо помешкань, транспортних засобів, способу проведення канікул, різних зручностей), беручи за взірець убогого Христа, який принизив себе самого (Флп 2, 7; 2 Кор 8, 9).

Найбільш трагічним і гідним кари виміром захланності священнослужителя стає матеріалізований, ба навіть споживацький підхід до релігійного служіння.

Небезпека споживацтва й навіть дуже непристойного практичного матеріалізму в наших шерегах — насправді реальна; а спокуса, викликана жадібністю, відгукується нам, священикам, роками. І до нас також Ісус сказав: «Безумний! Цієї ж ночі душу твою заберуть у тебе, а те, що ти зібрав, кому воно буде?» (Лк 12, 20). Так, коренем усякого зла є жадання грошей — «сріблолюбство». Женучись за грішми, деякі заблукали далеко від віри, і себе самих пробили численними болями (пор. 1 Тим 6, 10).

Пам’ятаймо, що відкриття нашої слабкості, браку святості — це великий шанс для навернення, якщо тільки нам вистачить смирення і послідовності у праці над собою.

Джерело: CREDO