Сьогодні виповнюється 39 років з дня смерті українського поета Василя Стуса

39 років тому, в ніч з 3 на 4 вересня 1985 року, в карцері табору особливо суворого режиму ВС-389/36 у с. Кучіно Чусовського району Пермської області загинув поет і правозахисник Василь Стус.

Про обставини й причини смерті кандидата на Нобелівську премію свідчить і розмірковує тодішній в’язень цього «табору смерті» В.Овсієнко.

Насамперед, що це за сором’язлива назва — «установа особливо суворого режиму»?

Радянська влада взагалі соромилася деяких термінів, тому, наприклад, називала своїх противників не політичними в’язнями, а «особливо небезпечними державними злочинцями». У тюремному побуті «громадянин засуджений» мусив звертатися до наглядача «громадянине контролер».

Історія цього останнього заповідника ГУЛАГу коротка. Від 1 березня 1980 по 8 грудня 1987 року через нього перейшло всього 56 в’язнів. Пересічно їх тут утримували до 30. Ця «установа» скоро стала відомою в світі як «табір смерті», бо 8 її в’язнів загинули. У тому числі члени Української Гельсінкської групи Олекса Тихий (27.01. 1927 — 5.05. 1984), Юрій Литвин (26.11. 1934 — 5.09. 1984), Валерій Марченко (16.09. 1947 — 7.10. 1984), Василь Стус (6.01. 1938 — 4.09. 1985). Власне, тільки Стус помер безпосередньо в Кучино, а перші троє — по тюремних лікарнях.

На початку 70-х років у таборах, тюрмах, психіатричних лікарнях та на засланні перебувало не так багато людей — усього кілька тисяч. Політичні табори були зосереджені в управлінні «Дубровлаг», що в Мордовії. Але з цих таборів стало виходити у «велику зону» та за кордон надто багато інформації. Тому КГБ вирішив зруйнувати канали її виходу радикальним чином: перевезти найактивніших політв’язнів подалі від центру. Вибрали Скальнинське управління таборів, що в Пермській області, на середньому Уралі. Тим паче що табори траплялися тут частіше, ніж села.

13 липня 1972 року в умовах надсекретності (навіть конвоїри були одягнуті в спортивні костюми) на станцію Чусова прибув перший ешелон з декількома сотнями мордовських в’язнів суворого режиму. В дорозі він був три доби. Рухався ночами. Удень в’язні знемагали в розпечених «столипінах» (того спекотного літа горіли ліси і торфовища). Непритомніли. Один помер. Багато хто, коли вивантажували, не міг устояти на ногах. Їх розмістили у звільнених від карних в’язнів зонах ВС-389/35 (ст. Всехсвятська, сел. Центральне), 36 (с. Кучино), 37 (с. Половинка).

Ще один великий етап мордовських в’язнів суворого режиму прибув на Урал улітку 1976 року.

Нарешті 1 березня 1980 року в Кучино були перевезені з Сосновки, що в Мордовії, 32 в’язні особливо суворого режиму. Знову один у дорозі помер. Серед етапованих були члени Української Гельсінкської групи Левко Лук’яненко, Олесь Бердник, Олекса Тихий, Богдан Ребрик, Данило Шумук. Під нову «установу особливо суворого режиму ВС-389/36-1» пристосували дерев’яне приміщення колишнього тартака (пилорами), що за кількасот метрів від зони суворого режиму.

У різний час і в різних камерах тут каралися, окрім уже згаданих, члени УГГ Іван Кандиба, Віталій Калиниченко, Михайло Горинь, Іван Сокульський, Петро Рубан, Микола Горбаль, іноземні її члени естонець Март Ніклус та литовець Вікторас Пяткус, які вступили в УГГ в найтяжчу годину — у 1982 році. Тут минули й мої 6 років життя. Поруч, на суворому режимі, сидів голова Групи Микола Руденко. Усього 18 осіб. Ніде й ніколи не збиралися ми в такій кількості, хіба на урочистих зборах з нагоди 20-річчя або 25-річчя Групи.

Тут каралися також українці Іван Гель, Василь Курило, Семен Скалич (Покутник), Григорій Приходько, Микола Євґрафов. Отже, як і в кожному політичному концтаборі, українці становили більшість його «континґенту». Але в цьому справжньому «інтернаціоналі» провели багато років литовець Баліс Ґаяускас, естонці Енн Тарто і Март Ніклус, латвієць Ґунар Астра, вірмени Азат Аршакян і Ашот Навасардян, росіянини Юрій Федоров, Леонід Бородін. Більшість із цих людей були відомими правозахисниками і діячами національно-визвольних рухів, а звільнившись, вони стали політиками та громадськими діячами. У радянської ж влади вони числилися особливо небезпечними рецидивістами або особливо небезпечними злочинцями, яким смертна кара замінена була 15-ма роками ув’язнення (каралося тут кілька звинувачених у співпраці з німецькими окупантами, один — у шпигунстві).

Фактично це був не табір, а тюрма з наджорстоким режимом утримання. Якщо в кримінальних таборах рецидивістів виводили в цехи робочої зони, то ми й працювали в камерах через коридор. Прогулянки нам давалися одну годину на добу в оббитому бляхою дворику 2 на 3 метри, заснованому згори колючим дротом, а на помості — наглядач. З наших камер було видно тільки огорожу за 5 метрів від вікна і трошки неба. Огорож різного типу сім, у тому числі під напругою, в периметрі заборонена зона становила 21 метр. Харчування наше коштувало 24 — 25 рублів на місяць, вода іржава та смердюча. Ми стрижені, увесь наш одяг зі смугастої тканини. Побачення нам належало одне на рік, пакунок до 5 кг — один на рік після половини терміну, та й тих старалися позбавити. Дехто з нас роками не бачив нікого, крім співкамерників та наглядачів. Робота — прикручувати до шнура праски детальку, в яку вкручується лампочка. Робота не важка, але її багато: невиконання норми, як і будь-яке порушення режиму, каралося карцером, позбавленням побачення, пакунка, ларка (щомісяця дозволялося додатково купити продуктів на 4 — 6 рублів). «Злісних порушників режиму» карали ув’язненням до одиночки на рік, до тюрми на три роки. За генерального жандарма Андропова, 1983 року, до Карного кодексу було введено статтю, за якою систематичні порушення режиму каралися додатковими п’ятьма роками ув’язнення — уже в кримінальному таборі. Отож відкривалася перспектива довічного ув’язнення, а надто — швидкої розправи руками кримінальників.

Проте найтяжче було витримувати психологічний тиск.

Якщо в сталінські часи, коли винищувалися цілі категорії населення, непридатні для будівництва комунізму, кинутою на перетворення в табірний пил людиною влада більше не цікавилася, то в наш час винесений судом вирок не був остаточним. У наш час уже рідко хто потрапляв у політичні табори «за ніщо». Це були активні люди, які, звільнившись, могли повстати знову. Тому влада пильно стежила за кожним, визначала значущість особи, її потенційні можливості — і відповідно до неї ставилася. Це була свого роду експертиза: вивчали тенденцію розвитку (чи занепаду) тієї чи тієї особи і вживали превентивних заходів, щоб з неї не виросло більшої небезпеки. З цього погляду, Василь Стус справді становив особливу небезпеку для існуючого ладу. Він, разом з іншими дисидентами, справді підривав радянську владу. І вона таки впала — вичерпавши свої економічні можливості, не витримавши воєнного протистояння з Заходом, зазнавши ідеологічного краху. Ми боролися на цьому фронті — ідеологічному. І перемогли.

Відбувши 5 років ув’язнення в Мордовії та 3 роки заслання на Колимі, вдруге Василь Стус був заарештований 14 травня 1980 року під час «олімпійського набору»: Москву і Київ, де відбувалася частина Ігор, очищали від небажаних елементів, у тому числі від решти дисидентів, що гуртувалися в Гельсінкських групах. Стус після першого ув’язнення втримався в Києві всього 8 місяців.

Про свою готовність вступити до Групи, попри дещо критичне до неї ставлення, він неодноразово писав із заслання, починаючи з жовтня 1977 року. Однак його прізвища обачно не ставили під документами Групи. Та коли Стус у серпні 1979 року повернувся до Києва, то втримати його вже не міг ніхто.

«У Києві я довідався, що людей, близьких до Гельсінкської групи, репресують найбрутальнішим чином. Так, принаймні, судили Овсієнка, Горбаля, Литвина, так перегодом розправилися з Чорноволом і Розумним. Такого (підкреслене автором — В.О.) Києва я не хотів. Бачачи, що Група фактично лишилася напризволяще, я вступив до неї, бо просто не міг інакше. Коли життя забране — крихт я не потребую… Психологічно я розумів, що тюремна брама вже відкрилася для мене, що днями вона зачиниться за мною — і зачиниться надовго. Але що я мав робити? За кордон українців не випускають, та й не дуже кортіло — за той кордон: бо хто ж тут, на Великій Україні, стане горлом обурення і протесту? Це вже доля, а долі не обирають. Отож її приймають — яка вона вже не є. А коли не приймають, тоді вона силоміць обирає нас…

Але голови гнути я не збирався, бодай що б там не було. За мною стояла Україна, мій пригноблений народ, за честь котрого я мушу обставати до загину». («З таборового зошита». 1983).

Зі стандартним вироком — 10 років таборів особливо суворого режиму, 5 років ув’язнення та згаданим «почесним» титулом «особливо небезпечний рецидивіст» Василь Стус прибув у Кучино в листопаді 1980 року. Тут його пильнували особливо. Більшість написаного на суворому режимі в Мордовії Стус якось зумів переслати на волю, в тому числі дещо в листах, часом пишучи їх у суцільний рядок та замінюючи мулькі для цензури слова (тюрма — юрма, колючий дріт — болючий світ, Україна — батьківщина). З Уралу ж відіслати в листі вірш було неможливо. Дозволялося писати один лист на місяць. Так уже його вилизуєш — а таки знайдуть «недозволену інформацію», «умовності в тексті», або просто — «підозрілий за змістом». І конфіскують. Або посилають того листа на переклад у Київ, а потім вирішують, чи його відсилати. Пропонували: «Пишіть російською — швидше дійде». А як це рідній матері чи дитині писати нерідною мовою?

Одержувати листи можна було від будь-кого, проте насправді віддавали тільки деякі листи від рідні. В останні тижні життя Василеві надійшла телеграма від дружини про народження онука Ярослава. Майор Снядовський викликав Стуса в кабінет, привітав і зачитав частину телеграми, але до рук не дав: недозволена інформація. Це дуже обурило Стуса.

Обшуки. Їх проводили два-три рази на місяць, але були періоди, коли обшукати в’язня могли кілька разів на день. У камері можна було тримати 5 книг, брошур і журналів, разом узятих. Решту — винось до каптьорки. А кожен передплачує журнали, газети, намагається над чимось працювати, хоч би вивчати іноземну мову. Це вже треба тримати словник і підручник. Але режим невблаганний: понаднормові книги викидають у коридор.

Ми брали на роботу папірчики з іншомовними словами, щоб вивчати їх (Стус володів німецькою, англійською, вивчав французьку). Їх відбирали. Виводячи на роботу, заведуть у свою «діжурку» — і роздягайся догола. Перемацають кожен рубчик, заглянуть у кожну складку тіла. Як тепер чую зболений голос: «Лапають тебе, як курку…» Такої репліки було досить, щоб загриміти до карцера.

Особливо пильнували, коли наближалося побачення. Якщо в КГБ вирішили не надавати побачення, то позбавити його — справа техніки: наглядачам дається завдання знайти порушення режиму. Говорив через кватирку з сусідньою камерою. Не виконав норму виробітку. Оголосив незаконну голодівку. Начальник режиму майор Федоров виявляв пил на вішалці. Той-таки Федоров покарав був Баліса Гаяускаса за те, що «в розмові не був відвертим». А якби відверто сказав, що про нього думаєш, — був би ще більшим порушником режиму. Стус мав лише одне побачення в Кучино. Коли вели на друге — він не витримав принизливої процедури обшуку і повернувся в зону.

Стуса особливо почали «пресувати» з 1983 року. На його день народження, тобто на Різдво Христове, зробили обшук. Забрали рукописи. Згодом Стус кличе чергового, майора Галєдіна, щоб повернули рукописи або склали акт про вилучення.

— А хто взяв?

— Отой новий майор, не знаю його прізвища. Отой татарин.

Складено рапорт, що Стус образив національну гідність майора Гатіна. Хоч він справді яскраво виражений татарин, але, мабуть, уже записався до вищої раси — «великого русского народа». Стуса кидають до карцера. Одночасно кинули до карцера й естонця Марта Ніклуса:

— Стус, где ты?

— У якійсь душогубці імені Леніна-Сталіна! І Гатіна-татарина!

У коридорі вмикають гучномовця.

Згодом Василь, енергійно закручуючи механічною викруткою гвинтики, імпровізує: «За Леніна, за Сталіна! За Гатіна-татарина! За Юрія Андропова! За Ваньку Давиклопова! І зовсім помаленьку за Костю, за Черненку. Бо як ти його в риму вбгаєш?»

Одного разу я чув, як Стус розмовляв з кагебістом Ченцовим Володимиром Івановичем:

— Кажете, що поклали мої рукописи в склад за зоною. Та я знаю, що ви хочете, щоб від мене нічого не залишилося, як я загину… Я вже не пишу свого, тільки перекладаю. То дайте мені можливість хоч щось завершити…

Хто міг у неволі не писати — тому було легше. Митець же, казав співкамерник Юрій Литвин, схожий на жінку: якщо він має творчий задум, то мусить розродитися твором. І як матері тяжко бачити, що нищать її дитину, так і митцеві, коли нищать його твір. А ще коли виривають ту дитину з утроби недоношеною і топчуть брудними наглядацькими чобітьми…

У лютому 1983 року Стуса запроторили в одиночку на рік. Коли він вийшов звідти, то нас із ним звели у 18-й камері десь на півтора місяця. Я перечитав його саморобний зошит у блакитній обкладинці з кількома десятками віршів, написаних верлібром, та зошит у клітинку з перекладами 11 елегій Рільке. Тоді я був у тяжкому стані і не спромігся вивчити жодного вірша. Та й не сподівався, що нас так швидко розведуть. В останніх листах цю збірку Василь іменує «Птах душі» і пише, що було там до 300 віршів і стільки ж перекладів. Той «Птах» не вилетів з-за грат. І не тішмо себе солодкою казочкою, що рукописи не горять. Михайлина Коцюбинська каже, що Стусова творчість — як дерево з обрубаною вершиною. З п’яти його кучинських років залишилося всього кілька листів і текст, названий у виданнях «З таборового зошита», про який мова далі.

…У жовтні 2000 року я в черговий раз їздив до Кучино на наукову конференцію з питань тоталітаризму. А також як живий експонат Меморіального музею історії політичних репресій і тоталітаризму «Перм-36», який з 1995 року діє в нашому до болю рідному концтаборі. І зустрівся я там зі своїм співкамерником литовцем Балісом Гаяускасом та його дружиною Іреною Гаяускене.

Партизан Баліс Гаяускас відбув 25 років ув’язнення (1947 — 1972). Вдруге заарештований 20 квітня 1977 року, 12—14 квітня 1978 року засуджений ще до 10 років ув’язнення та 5 років заслання. У неволі оволодів дуже багатьма мовами. Принаймні читає практично всіма європейськими. Бідкався, що призабув корейську, японську, китайську: давно нічого не читав, ні з ким не розмовляв. Звільнений з заслання 1988 року. Був обраний членом сейму, очолював комісію з розслідування діяльності КГБ, був міністром внутрішніх справ Литви.

Я показав Балісові та Ірені ксеровідбиток рукопису Василя Стуса. І пані Ірена сказала:

— Це ж я винесла…

Баліс пояснив: —У першій половині 1983 року ми сиділи з Василем Стусом у 20-й камері. Мені передбачалося побачення. Ці аркушики я взяв у нього, скрутив разом зі своїми папірцями і сховав. Я не знав, що в них. Та й не було часу і можливості дивитися. Я припускав, що це вірші. І разом зі своїми текстами передав їх на побаченні своїй дружині.

Ірена Гаяускене: — Пакетик був тонкий, як спиця, тому що папір був дуже тонкий. Такий папір я купувала Балісові в Каунасі в аптеці.

Це було влітку 1983 року — у червні чи липні. Я після побачення заїхала в Москву і віддала цей пакетик московським дисидентам. Приїхавши додому, я написала листа Балісові, що в мене все гаразд. Тому що в мене в потязі могли зробити обшук. Москвичок, які йшли на побачення, обшукували і перед побаченням, і після нього. Але мене чомусь не обшукали.

Це, до речі, було наше останнє побачення в Кучино. У наступному році на свою заяву, коли можу одержати побачення, я отримала відповідь, що за порушення режиму Баліс позбавлений права на чергове побачення і на посилку. Тоді мати Баліса занедужала і через місяць померла. А Баліс сидів у карцері. Три роки після цього Балісові не дозволяли ні побачень, ні посилок.
Баліс Гаяускас: — Я завжди під своїми статтями ставив своє прізвище, зазначав дату і місце. Остання моя стаття, написана в Кучино, називалася «Окупована Литва»… Ні, остання — «Про становище робітників у Радянському Союзі». Вона була дуже довга: 50 таких аркушиків. Я її писав довго, тому що було дуже важко писати. Іноді тижнями не було можливості нічого записати. Увесь час дивляться у вічко. Та й від деяких співкамерників доводилося ховатися. У мене вся стаття була в голові, до дрібниць. Після цієї статті я подумав: «Усе, більше не писатиму. Вже не можу витримати такого напруження. Ризик дуже великий». Тут приїхали два кагебісти з Литви і показали мені цю статтю, надруковану в закордонному журналі. «Ти знаєш, що це?» — «Ні, не знаю». — «Подивися». — «Ну й що тут такого?» — «Ти добре знаєш, що це означає новий термін». — Я не відмовився від статті, але й не підтвердив авторства. Я з ними взагалі мало розмовляв. Але після цього вже остаточно вирішив, що до кінця терміну не писатиму. Після опублікування цієї статті мене неодноразово саджали в карцер, а в березні 1986 року, коли залишалося менше року терміну, вони зробили спробу вбити мене. Тоді співкамерник, колишній кримінальник, а тепер політв’язень Борис Ромашов завдав мені кілька поранень механічною викруткою по голові і в ділянку серця. Я впав під стіл, і викрутка пішла навскіс — до серця не дістала…

Якщо один папірець — я можу його при небезпеці проковтнути. Але мене іноді зненацька переводили в іншу камеру — і папірці залишалися. Я й зараз пам’ятаю, де сховав їх на безкамерному режимі в туалеті. Я вчора подивився: ті дірки вже забетоновані. Моїх папірців не знайшли, очевидно, там просто робили ремонт.

В.О.:— А я, знаєте, знайшов один свій папірець. Він не дуже важливий: це моєю рукою переписаний переклад Василя Стуса вірша Кіплінга «Якщо» («If»). Вранці 8 грудня 1987 року, коли я вже був переведений на безкамерний режим, побачив, що від вахти в зону суне ціла хмара ментів. А в мене був цей вірш, що я хотів його вивчити напам’ять. Щоб його не відібрали, швидко зайшов за ріг, сунув цей папірець під руберойд, яким було накрите утеплення теплотраси. Така прибудова висотою менше метра. Того дня в зоні провели «генеральний шмон», а нас, 18 особливо небезпечних рецидивістів, вивезли воронками в іншу зону, за 70 км, на станцію Всехсвятська. Чому? Занадто вже приїлася в західних засобах інформації назва «табір смерті Кучино». Саме того дня Горбачов зустрічався в Рейк’явіку з Рейганом, і йому треба було напівправди хоча б на один день: «А їх у Кучино вже нема».

Отож, 31 серпня 1989 року я вже вільним побував у цій зоні. Ми приїхали, щоб забрати тлінні останки Олекси Тихого, Юрія Литвина та Василя Стуса і перепоховати їх у Києві. Тоді нам не дозволили ексгумацію, сказали: «Несприятлива санепідемобстановка». Але в зону ми зайшли. Вона була покинута: ворота, двері відчинені, місцеве населення розтягає, що кому треба: дошки з підлоги, скло, шифер… Я згадав про свій папірець, засунув руку під руберойд і дістав його. Текст трохи вицвів, але прочитати можна. Він у мене є.

Баліс Гаяускас: — Так, Стус перекладав Рільке. Чорновики, звичайно, викидав.

В.О.: —Я зі Стусом був в одній камері (у 18-й) півтора місяця, у лютому — березні 1984 року. Один раз він сказав мені: «У мене звідси було два-три виходи». Тобто він 2—3 рази зумів відправити з Кучино інформацію. Тепер я знаю, що один раз це було через вас. Цей пакетик потрапив у Німеччину до члена Української Гельсінкської групи Володимира Малинковича, який працював тоді на радіо «Свобода». Він передав його до Нью-Йорка Надії Світличній. Вона пізніше розповідала мені, що прочитала тоді текст навіть без лупи, хоча він був дуже дрібний. Тепер я знаю, хто прислужився цій справі.

Ірена Гаяускене: — У 1978 році я разом з документами Баліса вивезли з зони Сосновка в Мордовії текст Івана Геля.

В.О.: — Він написав там книгу «Грані культури». Можливо, це була вона.

Ірена Гаяускене: — Це було вперше. Я тоді привезла Балісові чистий тонкий папір. І щоразу привозила чистий, а вивозила з текстами.

Баліс Гаяускас:— У Мордовії було легше. Відтіля багато хто виносив інформацію. Але вони нас і вивезли з Мордовії тому, що там були канали. У 1980 році, коли нас вивозили з Мордовії на Урал, хтось запитав начальника табору Некрасова, куди нас вивозять. Він відповів: «Вас везуть туди, де ви не будете писати».

Отже, Стус писав і там, де писати вже було злочином. Тим паче такі речі, як «З таборового зошита». Ці 16 клаптів займають у книжці 12 сторінок, але їхня вибухова сила була такою, що погубила й самого Василя. Я вважаю, що однією з причин його знищення була поява друком на Заході цього тексту.

Друга причина — висунення його творчості на здобуття Нобелівської премії 1985 року. Вірші Василя Стуса публікувалися багатьма мовами. Світ бачив рівень таланту українського поета не через призму дисидентства, а як мистецьке явище. Висував Генріх Бьолль, лауреат Нобелівської премії 1972 року і президент Міжнародного ПЕН-клубу (1971—76). Він був певен, що 24 жовтня ця премія Стусові буде присуджена. Але не так міркувала Москва, хоч уже почалася перебудова і в Кремлі сидів реформатор Михаїл Горбачов…

У 1936 році схожий клопіт мав Адольф Гітлер. Тоді Нобелівську премію присудили Карлові Осецькому. Але він сидів у концтаборі. Гітлер розпорядився його випустити.

Москва ж розв’язалася з українським кандидатом на Нобелівську премію в традиційний російський спосіб: «Нет человека — нет проблемы».

Адже Нобелівську премію присуджують тільки живим…

Як це було? Я вже наголошував, що в тюрмі мало що бачиш, але за звуками визначаєш, що відбувається.

Улітку 1985 року Василь Стус лише ненадовго виходив з карцерів і сидів у камері № 12 з Леонідом Бородіним (російський письменник, нині головний редактор журналу «Москва»). Камера маленька, розкинеш руки — і торкнешся стін. Подвійні нари, дві табуретки, тумбочка одна на двох і параша. На нарах можна перебувати лише 8 годин на добу. Сидіти на них в інший час — порушення режиму.

Одного разу вночі солдат на вежі голосно співав. Бородін устав, натиснув на кнопку дзвінка, покликав наглядача і попросив подзвонити солдатові, щоб не заважав спати. Назавтра виявилося, що це Стус розбудив усю тюрму — і його кинули до карцеру на 15 діб. Бородін ходив порозумітися до начальника табору майора Журавкова, але той мав інше завдання: знищити Стуса.

Через кілька днів після карцеру, а саме 27 серпня, — нова напасть. Стус узяв книжку, поклав її на горішні нари і так читав, спершись на них ліктем. У прозурку (вічко) заглянув прапорщик Руденко: «Стус, нарушаете форму заправки постели!». Стус зайняв іншу, дозволену позу. Але черговий офіцер старший лейтенант Сабуров, Руденко і ще один наглядач склали рапорт: Стус у робочий час лежав на нарах у верхньому одязі і на зауваження громадянина контролера вступив у прирікання. 15 діб карцеру. Виходячи з камери, Стус сказав Бородіну, що оголошує голодівку. «Яку?» — «До кінця».

У 1983 році було таке, що Стус тримав голодівку 18 діб. Казав мені потім: «Як то гидко знімати голодівку, так нічого й не добившись. Більше я так робити не буду».

Це була людина слова.

Карцери були в північній частині бараку, в поперечному коридорчику. Стуса утримували в 4-му, що на розі, найближчому до вахти. Звідти до нас не долинали ніякі звуки. 2 вересня нам з робочих камер було чути, що Стуса водили до якогось начальства. Повертаючись звідти, він у коридорі зумисне голосно повторював: «Накажу, накажу… Та хоч знищіть, гестапівці!» Так він сповіщав нас, що йому погрожували новим покаранням.

Естонець Енн Тарто ввечері забирав готову продукцію з камер і розносив роботу на завтра. 3 вересня він почув, що Стус просить валідолу. Наглядач відповів, що нема лікаря. Тоді Енн сам сказав лікареві Пчельникову, і той дав Стусові валідолу.

В протилежному кінці того коридорчика, навпроти, в робочій камері № 7 працював удень Левко Лук’яненко. Коли не чути було наглядача, Левко гукав: «Василю, здоров!» Або: «Ахи!». Василь відгукувався. Але 4 вересня він не відгукнувся. Натомість близько 10 — 11 години Левко почув, що в коридорчик запасним входом зайшло начальство. Він розпізнав голоси начальника табору майора Журавкова, начальника режиму майора Федорова, кагебістів Афанасова, Василенкова. Відчиняли двері, щось стиха перемовлялися. А потім — якась незвична тиша. «Навіть та язичниця не реготала», — згадував Левко. Це майстриня.

Упродовж кількох днів ми під різними приводами записувалися на прийом до начальства. Нема лікаря Пчельникова. Нема кагебіста Василенкова. Нема майора Журавкова. Обов’язки начальника виконує майор Долматов. На запитання про Стуса відповідає: «Мы не обязаны отвечать вам о других заключенных. Это не ваше дело. Его здесь нет».

Ще теплилася надія, що Стуса відвезли в лікарню на станцію Всехсвятська. Але в кінці вересня мене самого завезли туди. Тримають одного, а все ж я довідався, що Стуса тут не було. Може, повезли кудись далі? 5 жовтня викликають мене два кагебісти — якийсь місцевий та Ільків Василь Іванович, що приїхав з Києва. У розмові з ними я називаю всіх померлих у Кучино, у тому числі Стуса.

— Ну, Стус… Серце не витримало. З кожним може трапитися.

Отут і моє серце впало…

Це цілком можливо, що смерть настала від серцевого нападу. Але зважмо, що Стус тримав голодівку в холодному карцері, маючи на собі лише штани, куртку, труси, майку, шкарпетки та капці. Постіль не видається. Хіба капці під голову. Температура тоді вдень навряд чи сягала 15 градусів. Сонце в той карцер не заглядає. Вранці у своїй 20-й камері ми з Балісом Гаяускасом бачили лід на шибках. А Стус же не мав чим укритися. І енергії, щоб зігрітися, не мав… Лук’яненко переживав подібні ситуації і описав їх у нарисі «Василь Стус: останні дні» (Не дам загинуть Україні! К.: Софія, 1994, с. 327 — 343). Це психологічно достовірний нарис, проте мушу застерегти, що Лук’яненко почасти моделює поведінку Стуса і події довкола нього. Адже він не був поруч.

Дружині Валентині Попелюх адміністрація мусила повідомити про смерть чоловіка. Вона замовила цинкову домовину і вибралася в дорогу з подругою Ритою Довгань. В аеропорту їм категорично порадили не брати домовину, бо тіла не віддадуть. З Москви приїхав син Дмитро, який служив тоді у війську. 7 вересня майор Долматов сказав їм: «Ну что же, пройдем на кладбище». І привіз їх на щойно засипану могилу.

…24 лютого 1989 року 46-літній майор Долматов ліг поруч зі Стусом, усього за кілька могил. А майор Журавков помер через днів 10 після Стуса. Журавков-молодший, лейтенант-оперативник, улітку 1987 року втопився в річці Чусова.

Усе це викликає поважні сумніви, чи справді смерть настала внаслідок серцевого нападу.

Десь там в одному з карцерів (Баліс каже, що в 3-му) сидів тоді Борис Ромашов, родом з Горького. Він убивця, що «став на політичну платформу». Удруге його посадили за примітивні антирадянські гасла, якими він обписав свій паспорт і військовий квиток, і кинув їх у двір військкомату. Хоч казав, що в нього є довідка про психопатію, то все ж йому дали 9 років ув’язнення та 5 заслання. У нього був конфлікт зі Стусом: замахувався в робочій камері механічною викруткою. Стус зайняв оборонну позу — і той не посмів. Обох посадили на 5 діб. А Баліса Гаяускаса за рік до звільнення Ромашов намагався вбити. За цей вчинок Ромашова покарали лише карцером, але кагебіст носив йому туди чай.

На нашій зустрічі в жовтні 2000 року Б.Гаяускас висловив думку, що Ромашова могли послати вбити Стуса…

Але в жовтні 2000 року Енн Тарто сказав мені, що нібито Ромашов чув, як увечері, під час «відбою», Стус застогнав: «Убили, холєра…». Через кілька місяців я мав нагоду спитати Ромашова, чи підтверджує він, що чув стогін Василя. — «Я об этом не хочу говорить».

А могло бути й так. Під час «відбою» наглядач каже карцерникові: «Держи нары». Бо вони тримаються на шворні. Наглядач крізь стіну виймає шворня — і нари падають униз. Під ними приковано до підлоги табуретку, де тільки й можна сидіти. Наглядач міг несподівано вийняти шворня — і нари вдарили Стуса по голові…

Заднім числом ми згадували і порівнювали всі деталі. Згадали, що в ніч з 4 на 5 вересня в коридорі пролунав вепрячий рик наглядача Новицького: «Давай нож!». Це вони вже запускали версію, що Стус повісився на шнурі. Через кримінальника Вячеслава Острогляда намагалися запустити версію про самогубство загостреною швайкою. Але ні шнур, ні швайка аж ніяк не могли потрапити в карцер. Левко Лук’яненко добре зауважив, що в його 7-й робочій камері, куди нібито виводили Стуса на роботу, в другу зміну ніхто не працював. При ексгумації 17 листопада 1989 року ми не запримітили ніяких пошкоджень голови. Та, власне, ця процедура відбувалася в такому напруженні, що нам не до огляду було.

Я не віддаю переваги жодній із версій. Загадку загибелі Василя Стуса знають виконавці. Деякі з них невипадково скоро померли. Знають замовники, деякі з них досі живі. Але вони у злочині не зізнаються.

В одному я певен: це був наказ Кремля: не допустити, щоб Василь Стус став лауреатом Нобелівської премії.

 

http://www.poshuk-lviv.org.ua/