Як і чому народжуються міфи про Львів?
Грудень 18, 2015Прикрашені історії Львова формують імідж та приваблюють туристів. Для чого існують міфи та кому вони вигідні, допомагали розібратися львівські історики.
Приїжджаючи до Львова, ми захоплюємось не тільки тим, що бачимо, а й тим, як нам про це розповідають. Бо ж красиві будівлі XVII, XVIII, XIX століть є не тільки тут. А от інтригуючі історії про будинки вельмож, де королі переховували своїх коханок, трапляються нечасто.
Старі легенди, перемішані з фактами, розповідають не лише екскурсоводи, а й самі львів’яни. Де ж закінчується історична правда Львова і починаються міфи?
“Львів – столиця українського націоналізму”
“Багато є міфів, що Львів – це Бандерштадт тощо. Це пов’язано із тими людьми, які приїжджають, наприклад, зі Сходу. Вони казали, що не варто сюди їхати і говорити російською мовою, бо тебе тут можуть закатрупити”, – розповідає заступник декана кафедри нової та новітньої історії України УКУ Орест Лильо.
Історик додає: те, що у Львові на 830 тисяч населення припадає 100 тисяч етнічних росіян, людей шокує. Тим паче, практично на кожному кроці можна почути російську мову.
Орест Лильо вважає, що багато міфів народжується від людей, які щось десь прочитали і розказують це на свій манер. Зокрема через це існує дуже поширений міф про Львів як про націоналістичний центр. На його “живучість” впливає і те, що історія націоналістичного Львова вдало використовується з комерційною метою та приносить непогані прибутки.
“Львів ніколи не був центром націоналістичного підпілля в часи Другої світової війни. Приклад того, як цей міф вдало використовується, – це ресторан “Криївка”, який виглядає як абсолютно чужорідне тіло у Львові, бо тут криївок ніколи не існувало”, – пояснює кандидат історичних наук, старший науковий співробітник Інституту українознавства імені Крип’якевича Національної академії наук України Василь Расевич.
Історик переконаний, що це змінює уявлення про історію і туристів, і львів’ян. Вони сприймають це за чисту монету і вірять, що у Львові в часи Другої світової справді існувала велика і розгалужена підпільна мережа та здійснювалось управління УПА. “Правдивості” цьому додають і люди у формі, які прогулюються центром і пропонують туристам сфотографуватись з ними за окрему платню.
Чому ж у масовій свідомості закріпилося переконання, що Львів завжди був столицею українського націоналізму? Василь Расевич каже, що це абсолютно новітнє явище, яке походить із радянського періоду. Усе тому, що, говорячи про міжвоєнний період або час після Другої світової, люди екстраполюють всі українські процеси того часу на Львів.
“Зокрема радянські військові, “НКВДисти”, міліція та інші в перші роки після захоплення Львова писали рапорти до Москви. Вони також перебільшували для того, щоб зробити крутішу кар’єру. Зокрема – все, що стосувалося українського підпілля у Львові”, – додає історик.
“Львів – українське місто”
“Львів ніколи не був до кінця українським містом. Таким він став аж після Другої світової війни. До того пропорція різних національностей у Львові була приблизно такою: 50% поляки, 30-33% єврейське населення, 16% – українці”, – розповідає Василь Расевич.
Ще під час війни від рук гітлерівських військ постраждало єврейське населення Львова, а вже після війни місцевих поляків переселили на захід. А саме – на землі, які їм дісталися від Німеччини. Зокрема, до Вроцлава переїхав Львівський університет разом із викладацьким складом, а зараз у Львові є Львівський національний університет імені Івана Франка. Та чи існує досі щось спільне між цими університетами, окрім будівель та приміщень?
Історик Василь Расевич вважає, що вони не мають між собою нічого спільного, бо у теперішньому університеті не залишилось майже нікого, хто б пов’язував його з тим минулим.
“Львівський університет був оплотом польського націоналізму. Фактично це тривало до 1939 року. Тому казати, що ми є прямими його спадкоємцями, неправильно. Натомість, починаючи з 1944 року до Львова переїхали радянські вчені. Тому, якщо бути чесними із собою, то ми мали б починати відлік теперішнього нашого українського університету з 1944 року”, – додає Василь Расевич.
Викладач Українського католицького університету Орест Лильо стверджує, що історія Львова багатонаціональна та об’єднує і українську, і польську, і вірменську, і єврейську. Свого часу 60% всіх кам’яниць належали євреям.
“Ви зайдете на площу Ринок, і до вас буде промовляти італійський ренесанс. Кам’яниці різномасті, тому я б говорив, що це – європейське місто, склад якого в різні часи був різноманітним”, – додає пан Орест.
Історики кажуть, що ми хочемо розповідати про Львів в українському контексті. А оскільки справжня історія була трохи інакшою, то ми, як правило, не хочемо її пам’ятати чи використовувати.
Василь Расевич розповідає, що після 1991 року дивним чином почала набирати силу міфологія, пов’язана з Галичиною та всім галицьким. Цей процес дуже цікавий тим, що українці не хотіли розказувати про польський чи єврейський Львів, а от проти галицького міста вони нічого не мали проти.
“Дійшло до того, що українці оголосили усе минуле Львова галицьким, а потім, переповідаючи його, почали казати, що галицьке – це українське. У цей момент відбулася велика маніпуляція”, – додає історик.
Русини, криниця та домініканці
Насправді деякі вигадані або на свій лад інтерпретовані історії є невід’ємною частиною екскурсії містом, бо ж вони “розбавляють” сухий фактаж. Популярний львівський екскурсовод та краєзнавець Петро Радковець каже, що правдива історія пишеться науковцями у товстих дисертаціях, які пересічній людині читати нецікаво.
Однією з популярних історій серед львівських екскурсоводів є розповідь про русинів, яких втопили у колодязі під час облоги Львова козаками Богдана Хмельницького. Суть міфу у тому, що буцімто вони хотіли пропустити козаків до міста. Але їхній план викрили інші містяни, тому покидали русинів у криницю біля Бернардинського монастиря.
“Уявіть місто, яке оточене ворогами, де мешканці кидають в колодязь з водою трупи людей, і таким чином поширюються бактерії. А це ж ґрунтові води, тому зараза переноситься в інші колодязі. Це нелогічно”, – розмірковує історик Орест Лильо.
Краєзнавець Петро Радковець вважає, що міфи існують ще й тому, що народні історії та назви краще приживаються у пам’яті, аніж офіційні. До прикладу, якщо ви були у Львові, то напевне бачили Домініканський собор. Насправді, це – народна, а не офіційна назва. Людям було простіше сказати так, аніж Костел Божого тіла при монастирі ордену домініканців.
“Є у Львові спальний мікрорайон Сихів. Чому так? Бо це було віддалене місце. Вся Україна сказала б “я ховаюся”, а галичани кажуть “я си ховаю”. Отак і пішла назва Сихів”, – додає краєзнавець.
Василь Расевич вважає, що перед відповідальними істориками стоїть завдання деконструкції міфів. Але замість старих легенд завжди прийдуть нові. І здебільшого загрози варто чекати не так від них, як від монополізації права на спільну історичну спадщину чи етноцентричне трактування минулого того чи іншого регіону.
Львів як столиця українського П’ємонту
Ця метафора, автором якої є Михайло Грушевський, ґрунтується на тому, що він бачив Галичину як регіон, з якого мало б початися визволення від чужинців, розвиток культури та об’єднання земель України, як свого часу це почалося з П’ємонту в Італії. Це одна з тих історій, яка, насправді, не є міфом, а має під собою історичне підґрунтя.
У другій половині ХІХ століття влада Російської імперії переслідувала український рух, забороняла українську мову, не дозволяла політичні українські течії. Ще з уроків у школі ми пам’ятаємо про Валуєвський циркуляр та Емський указ.
Василь Расевич каже, що у той час серед заможних українців Наддніпрянщини були люди, які хотіли розвивати українські рухи. Їм нічого іншого не залишалось, як обрати Львів для “української національної лабораторії”. Ще й зважаючи на той факт, що українці в Австро-Угорській імперії мали більше демократичних прав.
“Наприклад, Милорадовичі давали гроші на Наукове товариство імені Тараса Шевченка. Також фінансово підтримувались українські газети. Але все починається з другої половини XIX століття”, – додає історик. Не варто забувати, що з приблизно з 1848 по кінець 1870-их років в українському суспільстві австрійської Галичини домінував русофільський напрямок. Його авторитет та значення починає спадати аж після Російсько-Турецької війни 1878 року.
Василь Расевич каже, що Перша світова війна завдала серйозних ударів по русофільському рухові. Після цієї війни українське суспільство стало направду українським.
Історик Орест Лильо вважає, що дуже багато у Львові зробило священство. Коли у місті перебувала резиденція греко-католицької митрополії, то це перетворювало Львів на столицю всіх західних українців. Все тому, що у ХІХ і на початку ХХ століття церква була найважливішим маркером ідентичності.
Усе ж Орест Лильо більш критично ставиться до концепції Львова як столиці українського П’ємонту. На його думку, місто змінилося на гірше. Контингент людей, які після Другої світової приїхали до Львова із навколишніх сіл та містечок, більше нашкодив місту.
“Коли ви заходите в одну з брам, а вам б’є в носа запах, бо хтось не добіг і не дійшов. Цей “рагуль” сидить глибоко у нас всіх без винятку, і він може проявлятись по-різному: папірчик або качанчик не доніс до смітника і викинув на вулиці”, – розповідає Орест Лильо.
Однією із найцікавіших історій цього періоду є та, коли ж галичани почали називатись українцями. Русинами називалися всі греко-католики в Австрійській імперії за винятком невеликих польських груп.
У 1914 році експерти із Наукового товариства імені Шевченка звернулися до австрійського цісаря Франца-Йосифа з меморандумом із науковим обґрунтуванням того, чому вони більше не хочуть бути русинами, а хочуть стати українцями. Вже у 1918 останній австрійський імператор Карл І видав наказ про те, що відтепер населення, яке до того часу називалося “русинами” має називатися “українцями”.
“Чому українці захотіли поміняти цю національну назву? По-перше, українофільський рух став домінувати. По-друге, вони хотіли утворити велику націю разом із наддніпрянськими українцями, тому треба була спільна назва”, – пояснює Василь Расевич.
