Цього дня народився німецький композитор, творець весільного маршу – Фелікс Мендельсон

Якоб Людвіг Фелікс Мендельсон народився 3 лютого 1809 року в Гамбурзі, він був першим сином відомої єврейської сім’ї, що мала у той час значний статок і суспільне положення. На надзвичайні музичні здібності Фелікса і його сестри Фані звернула увагу їх мати Леа. Вона спочатку і була першим вчителем музики своїх обдарованих дітей. Коли вона переступила межі своїх материнських можливостей, то віддала їх на піклування Людвіга Бергера, видатного піаніста і композитора. Семирічний Фелікс робив такі успіхи, що вже через три роки святкував свою першу перемогу на одному публічному приватному концерті. Одночасно він з особливою старанністю вчився грати на альті, який пізніше став його улюбленим інструментом.

У одинадцять років Фелікс вступає до Берлінської академії співів. Карл Фрідріх Цельтер, керівник академії, стає його вчителем.

Музичний талант хлопчика розвивався такими бурхливими темпами, що вже в 1822 році Генріх Гейне говорив про нього як про “музичне диво”. Із списку композицій, який перші роки вела сестра Фані, ми знаємо, що вже в тринадцять років Фелікс розробив майже всі жанри вокально-інструментальної музики.

11 травня 1829 року сталася важлива музично-історична подія – перше концертне виконання “Пристрастей за Матвієм” Іоганна Баха. Диригував в Берлінській академії співів двадцятирічний Мендельсон. Ноти твору Баха Фелікс отримав від бабусі. Враження від цієї постановки було настільки сильним, що академія вирішила тепер включати в свій репертуар “Пристрасті за Матвієм” щороку. Цим молодий Мендельсон дав рішучий імпульс до відродження Баха в XIX столітті, а сам отримав міжнародне визнання.

У квітні 1829 року він поїхав до Англії. Вже через декілька тижнів Фелікс святкував перший успіх після виконання своєї симфонії. Цим твором, який він написав в 15 років, і написаним роком раніше концертом для двох фортепіано з оркестром Мендельсон завоював серце Англії, і вона стала його другою музичною батьківщиною. Після закінчення музичного сезону він поїхав разом з Клінгеманом до Шотландії, історія якої надихнула його на створення грандіозної “Шотландської симфонії”.

8 травня 1830 року настав, нарешті, момент, коли він міг вирушити в заплановану велику подорож по Європі: Мюнхен, Париж, Зальцбург, Відень. На початку жовтня він ступив на землю Італії. Через Венецію і Флоренцію приїхав до Риму, де залишився на всю зиму. У Римі він продовжував працювати: створив увертюру “Гебріди” і музику до “Першої Вальпургієвої ночі”.

Назад його шлях пролягав через Мілан і Швейцарію. Прибувши до Мюнхена, він відчув себе “по-домашньому затишно”, як в свій перший приїзд, його серце палало любов’ю до красивої Дельфіни фон Шаурот. Їй він присвятив свій концерт клавіру, який швидко написав на папері і виконав у присутності баварського короля.

Але недовго пробувши в Мюнхені, Мендельсон знову вирушає в дорогу – до Парижа. Він досягає успіху як піаніст, але не як композитор. Якщо його увертюра “Сон в літню ніч” мала невеликий успіх, то з “симфонією Реформації” було ще гірше. Оскільки оркестр вже на другій репетиції відхилив її як дуже “схоластичну”, проект провалився. Це було перше велике розчарування розпещеного успіхом художника, яке так глибоко уразило його, що він в листах своїй сім’ї лише туманно натякав про це. Незабаром після цього першого музичного провалу він отримує одну за іншою сумні вісті. Спочатку йому повідомили про смерть улюбленого друга юності Едуарда Рітца, а потім – Гете, по-батьківськи відданого друга.

Сам Мендельсон під час перебування в Парижі захворів холерою. Він пише про “тотальну хворобу, яка в останні тижні прикувала його до ліжка”.

Незабаром приходить нова сумна звістка – помер Цельтер, який пережив свого друга Гете лише на декілька тижнів. Таким чином, Фелікс за короткий час втратив двох заступників. Після смерті Цельтера звільнилося місце керівника Академії співів. Для батька Мендельсона було ясно, що його син, як колишній учень Цельтера, повинен зайняти це місце.

25 червня 1832 року Мендельсон повертається до Берліну. Тут в березні 1833 року він закінчив найпопулярніший твір – “Італійську” симфонію, на тріумфуючому початку якої відчувається захоплення красою цієї країни. Вперше вона була виконана 13 травня 1833 року в Лондоні; диригував він сам, і це збільшило його популярність. Незабаром прийшло ще одне запрошення до Дюсельдорфу на Нижньорейнський музичний фестиваль в якості диригента. Зі всіх німецьких музичних фестивалів цей, заснований в 1817 році, був безперечно, найзначнішим. Ще до початку фестивалю з Мендельсоном був заключений договір, згідно якого він ставав музичним керівником Дюсельдорфу.

В цей час з’явилися частки його ораторії “Павло”, нові клавірштюки і хори, а також декілька “Пісень без слів”. “Весняна пісня” з цієї збірки стала незабаром відомою і улюбленою у всьому світі.

Весной 1835 року Мендельсон вирішив розірвати договір з Дюсельдорфом. Його прощання було не дуже важким ще і тому, що вже в січні 1835 року прийшло запрошення з Лейпцігу зайняти місце музичного директора.

Мендельсон в 26 років став наймолодшим композитором, який коли-небудь займав настільки відповідальний пост. Почалася нова глава славної історії концертів лейпцігського Гевандхауза. З властивим йому “магнетичним красномовством мови жестів” він зміг підпорядкувати собі музикантів, які навіть не помічали цього.

І треба ж, саме на початку повної надій діяльності в Лейпцігу його спіткав удар долі, удар, який він ледве зміг пережити, – в листопаді 1835 року помер його батько.

Під час сумного Різдва цього року мати узяла з нього обіцянку якомога швидше знайти “відповідну жінку”. Він зустрів незабаром таку жінку. Її звали Сесіль Жанрено. Вона походила із заможної сім’ї гугенотів. 9 вересня вони одружились. Сесіль була красивою жінкою, з приємним характером і чарівними манерами, але недостатньо розумною для Фелікса, на що він не звертав анінайменшої уваги, оскільки високоосвічені жінки були йому огидні. Як дружина вона була хорошою коханкою, дружиною і сестрою одночасно, змогла повернути йому щастя юних років. Вона народила йому п’ятеро дітей. Гармонійне сімейне життя окрилило його на втілення нових композиторських задумів, серед яких насамперед можна назвати струнні квартети. Сімейне життя зробило його щасливішим, ніж життя музичне. Як композитора від посередності його утримувала висока техніка, а також добрий смак. Прикладом може служити концерт для фортепіано, з якого почалося його так зване “обивательське життя”.

Після повернення з весільної подорожі він прийняв керівництво фестивалем в Бірмінгемі, зваливши на себе тим самим важку ношу. І надалі він організовував фестивалі в Бірмінгемі, Дюсельдорфі, Аахені, керував церковним хором в Берліні, директорував у Франкфурті – це лише деякі заняття Мендельсона в ці роки. Він постійно переїжджає з одного місця в інше. Нарешті королеві Саксонії вдалося умовити Мендельсона в середині серпня 1845 року знову повернутися до Лейпцігу. Він був призначений керівником концертів Гевандхауза і зберіг цей пост до самої смерті.

Невтомність Мендельсона важко зрозуміти. Можливо, причиною цього діяльного занепокоєння був неусвідомлений страх смерті, від якого він рятувався втечею в кипучу діяльність. Проте, не дивлячись на численні обов’язки директора, диригента і піаніста, він продовжував композиторську діяльність.

Мендельсон закінчив в 1840 році “Шотландську симфонію”, єдиний у своєму роді ескіз музичного ландшафтного живопису. Літом 1844 року завершив концерт для скрипки. До цих пір цей концерт залишається найулюбленішим твором скрипалів і публіки.

І, нарешті, він працював над закінченням “Ілії” за Альфредом Ейнштейном, найбільшою ораторією XIX століття. Про прем’єру “Ілії” Мендельсон писав своєму братові:

“Ще ніколи перше виконання мого твору не проходило так чудово. Всі три з половиною години, які вона продовжувалася, великий зал з двома тисячами слухачів, весь оркестр, всі були в такій напрузі, що не було чутно ні єдиного шереху”.

Через частий головний біль лікар заборонив йому публічні виступи. Як піаніст востаннє він виступав 19 липня 1846 року на добродійному концерті, де грав разом з Фердинандом Давидом “Крейцерову сонату” Бетховена. 17 травня 1847 композитор отримав жахливу новину: у Берліні від інсульту раптово померла його улюблена сестра Фані, його друге “я”. З втратою Фані, яка після смерті батьків символізувала для нього сім’ю, він втратив самого себе.

П’ять подальших місяців життя були відмічені марною боротьбою із втомою, що посилювалася. Вся глибина душевних переживань відбилась в його останньому великому творі, який він написав в Інтерлакіні в Швейцарії після втрати сестри. Це найпохмуріший зі всіх його творів – струнний квартет, який називається “Реквієм для Фані”.

У останні свої дні він лежав в напівнепритомному стані, відповідав лише “так і ні”, і одного дня, коли Сесіль ніжно запитала, як він себе відчуває, відповів: “Втомився, дуже втомився”. Він спокійно заснув. Увечері 4 листопада 1847 року дихання зупинилося, і життя покинуло його.