Тарас Тополя: Співом на сцені ти ворога не зупиниш

Нижче скорочена версія розмови, повне інтерв’ю у відеоверсії на YouTube каналі РБК-Україна.

– Тарас Тополя до 24 лютого і після це різні люди?

– Тут треба питати у моїх друзів, близьких, рідних, тих, хто якимось чином комунікують зі мною і має досвід, має з чим порівняти. Для себе особисто я не змінився: ті самі переконання, принципи роботи, той самий статус батька, чоловіка, артиста, громадського діяча.

– Чи є відчуття того, що щось стало набагато ціннішим, якісь пріоритети змінилися?

– У нас пріоритети до війни були загальнолюдські. Такі цінності не матеріальні. Не гонка за славою, успіхом, за ще чимось, а речі більш прості: здоров’я близьких, рідні поруч, щастя спільне в якісь прості моменти. Щастя разом. Оце було, це і залишилося. Тільки, мабуть, обставини змінилися.

Якщо до широкомасштабної війни, очевидно, що для багатьох людей накопичення певних матеріальних цінностей було дуже важливим, то для певної частини людей після повномасштабної війни відбулася переоцінка.

Для мене найяскравіший приклад, коли ми працювали в Ірпені. А там розвалини, там квартал, вулиця – і залишені “Рендж Ровери”… Кому тоді вони були потрібні? Головне, щоб власник був живий! Тобто виходить, що в такі критичні моменти на першу у шпальту виходить життя, здоров’я близьких, рідних, твоє і оті речі якісь, які є базовими. От для нас вони завжди були цінностями.

Та у всьому ми не змінились. Акценти, мабуть, так ставились по-різному. Якщо там, наприклад, у 2021 році ще якісь можна було будувати плани і в них було багато матеріального, то зараз всі акценти, всі плани більш спрямовані на речі загальнолюдські. Аби всі були здорові, аби всі були живі, аби не з’їхав дах у декого навколо, аби ментально втриматися. Оце важливо.

Тарас Тополя (фото: РБК-Україна / Віталій Носач)

– Чому вирішили йти на фронт?

– Співом на сцені ти ж ворога не зупиниш. Тут відповідь очевидна. Я цю країну вважаю своєю. Над мною жовто-блакитний прапор – це мій прапор. Я народився в Києві, в Україні, і продовжую тут жити. І все своє майбутнє хочу пов’язати з цією країною. Я люблю цей народ і люблю цю культуру.

Ми цілеспрямовано [гурт “Антитіла”] з самого початку вибрали саме українську мову. Тому що в нашій творчості є не лише комерційна складова (вона там точно є), а й громадянська позиція. Є стратегія певна, тому що мова для нас це стратегічно важлива річ. Ніхто з нас з Києва не виїхав. Так от, це ця мотивація. Вона проста і зрозуміла.

Чому ми це зробили? Тому, що якби ми цього не зробили, то про що тоді “Антитіла”? Слова, ідеї в піснях [розходяться] з вчинками? Це ж найбільша трагедія. Це була б моя життєва трагедія. Я б не зміг би себе виправдати, якби я не пішов.

Прийшла війна, особливо тих перших пів року… Що ти маєш робити, якщо ти мужик? Які співи там?! Йти – і стримувати! Треба щось робити для того, щоб бойові завдання були виконані і максимальна кількість кац*пів була вбита. Або зробити так, щоб максимальна кількість своїх побратимів вижила й аби вони вбили наступного разу максимальну кількість кац*пні. От така була логіка. Вона, здається, тоді була найбільш ефективною.

– Ви готувалися до великої війни?

– Ми з “Антитілами” ще до повномасштабного вторгнення, відчуваючи, прогнозуючи, що саме так можуть розвиватися події, підготувалися тим, що ми заздалегідь прийшли в батальйон, в якому ми хотіли служити, і познайомилися з командиром. До 24 лютого почали процес входження вступу в цей батальйон.

Більше того, з Міністерством оборони робили промо відео. Планували зняти серію роликів, в яких показували, що вступити [до ТРО] легко. Воно, звичайно, не було легко, але ми намагалися мотивувати людей робити це. Показати, що якщо раптом велика війна, то Україна вистоїть, лише якщо це буде тотальний громадянський спротив й люди візьмуть до рук зброю! А найближче вікно чи найближчі двері, через які людина могла взяти зброю, стати з цивільного військовим, почати боронити країну швидко – це були сили територіальної оборони.

От, власне, ми перед великою війною домовилися, що ми туди вступаємо, зробили певні рухи в цьому напрямку. І коли почалося вторгнення – ми в той же день прийшли до батальйону, почали служити. З того дня уже до серпня 2022-го ми разом з батальйоном, робили свою роботу в Києві, на Харківщині, в Харкові.

Тарас Тополя (фото: РБК-Україна / Віталій Носач)

– Які задачі виконували на фронті?

– Надавали першу допомогу. Турнікети і бандажі накладали. Не кожен день прямо там конвеєри поранених бували. Але було важко. Та вимикаєш емоції, працюєш як машина і брешеш, поки везеш поранених: от-от, зараз-зараз, вже-вже повертаємо, вже, хлопчики-горобчики, зараз будем. А сам знаєш, що ще їхати хвилин 20…

– А впізнавали вас? Просили зробити фото?

– В батальйоні усі знали, хто ми. Ну, більшість. Особливо ті, хто працював там, де і ми – на нулі, на першій лінії. Ті знали.

Але слухайте: які фото?! Коли це все: йде кровотеча, розірваний живіт чи рука порвана. Яке фото? А я ще й за кермом сидів. В мене задача була не тільки надати першу допомогу, а ще й довезти швидко.

– Якщо говорити про вашу творчість вже під час війни… Одна з найвідоміших ваших пісень – “Фортеця Бахмут”. Як вона створювалась?

– Вона створювалася з пережитих емоцій. Створювалася досить швидко. На музику, яка була написана раніше Сергієм Вусиком (клавішник і аранжувальник гурту “Антитіла” – Ред.). Мелодія й слова написані мною спільно з Максимом Сиволапом (учасник гурту “Антитіла” – Ред.). Ми зробили аранжування і досить швидко з’явилася пісня, потім і відеокліп.

Сергій Вусик виїхав на передову за підтримки командувача Сухопутних військ Олександра Сирського. Той віддав наказ, а Сергію дали змогу разом з режисером Віктором Скуратовським попрацювати на реально робочій гаубиці, з якої реально нищили кац*пів. І отак, відповідно, пісня і цей кліп були створені. Досить потужний, музичний. Я можу сказати, що це патріотичний продукт, який працює.

– Ви нещодавно повернулися зі США. Це була кругосвітня подорож. Яка була її мета? Де ви виступали? Скільки концертів дали за цей час?

– Ми поставили за мету зібрати кошти на 10 тисяч аптечок з хорошими комплектуючими всередині для бійців. Чому саме це? Тому що ми працювали як парамедики. Основна частина коштів зрештою була зібрана в Сполучених Штатах.

Зрештою, сидячи зараз тут, можу сказати, що найближчим часом ми підіб’ємо всі цифри, зробимо закупки і вже будемо звітувати про те, що ми досягнули мети. А мета була півмільйона доларів. Але ми говоримо про півмільйона доларів, які ми поставили за мету зібрати в Сполучених Штатах, в Австралії, Новій Зеландії, в Європі. І ми збирали, збирали, збирали і таки зібрали! Завдячуючи тим людям, які приходили: українцям, американцям, британцям, австралійцям.

Також завдячуючи нашим партнерам – фонду United for Ukraine, всім небайдужим. І завдячуючи тому, що люди розуміли: це важливо, що чийсь син, батько, брат, сестра, мама повернуться додому. Якщо навіть і пораненими, але все одно живими, маючи такі аптечки.

Мета досягнута. І ми, чесно кажучи, не плануємо зупинятися.